— Мундзю, Мундзю! — кричав він, поклавши посинілого брата на ріні, але Мундзьо не озивався, лежав, мов неживий. У страшенній тривозі почав Тоньо трясти братом, обернув його лицем униз і почав терти кулаками крижі, то знов пробував лоскотати попід пахи, але нічого не помагало. Вкінці зачав лоскотати його в підошви, і — о радість! — Едмунд ворухнув ногою.
— Живий, живий! — крикнув урадуваний хлопець.
— Мундзю, братику! Прокинься! Озовись! — кричав він над вухом брата, не покидаючи щосили терти його груди й виски. Вкінці Едмунд отворив очі і сів.
— Що зо мною? — прошептав він, важко переводячи дух.
— Ну, слава богу! Слава богу! — проговорив Тоньо.
— Що зо мною було? Як мені погано,— шептав Едмунд слабим голосом. — Ах,— скрикнув нараз і схопився на ноги,— тепер пригадую! Той проклятий клень потяг мене в глибінь. Я не хотів пустити його. Втім, нараз корч хопив мене в обі ноги. Ой! Як я перелякався, коли почув, що тону і не можу виплисти! То я топився, Тоню?
— Авжеж, що топився! Вже й на дні лежав, посинілий, як боз.
— Боже мій! І ти вирятував мене?
— Ну, се й справді слава богу, що вирятував. А то думав, що вже по тобі.
— Братику! — скрикнув Едмунд і кинувся обіймати та цілувати Тоня.
— Ну, ну, нема за що дякувати, се ж обов’язок, Мундзю, тонучого рятувати. Се кождий повинен зробити.
— Повинен! Се так, не перечу. Але чи кождий зробить? І ти ж не боявся, щоб я й тебе з собою не потяг на дно? Аджеж знаєш, се лупається.
— Боявся, та не час було думати про те, коли бачу, як ти, мов камінь, ідеш на дно! Та що про се й говорити! Слава богу, що минулося!
— А що ж клень? Де він!
— Е, нехай йому цур та біс! Нехай його раки жруть, проклятого! Через нього ти мало смерті не пожив.
— Ну, отсе-то й гарно було б, якби я його так і покинув,— скрикнув Едмунд. — Мало смерті не пожив, а кленя таки не дістав. Ні, сього не буде! Вже коли на те пішло, то він мусить бути наш.
— Га, то ходім, пошукаймо! — сказав Тоньо.
Недалеко треба було й шукати. Клень, як поліно, качався попри берег, звільна вже крутячися та широко хлипаючи зівами. Едмунд завзято, з лютістю кинувся на нього, вхопив за грубу голову і викинув на берег. Потім скочив за ним, ухопив камінь і щосили вцідив його в голову.
— А! от тобі за твоє! — крикнув він, і його лице разом посатаніло, немов у нього під руками його смертельний ворог. — На! От тобі! І ще! І ще! — І Едмунд бив, кидав та ногами топтав ту блискучу, сріблясту рибу, що в остатніх судорогах пищала та, з відчаєм хлипаючи, кидалася по піску. З її рота виступала кров, змішана з водою, у виді кровавої піни; удар каменем розбив їй одне око.
— Мундзю! — крикнув з докором Тоньо. — Що се ти робиш? Чи ж то годиться лютувати над бідним сотворінням?
— Ага! Бідне сотворіння,— кричав задиханий Мундзьо, не перестаючи катувати кленя.— Бідне сотворіння, а мене на дно потягло! Ні, замучу до смерті. Най знає.
— Але ж, братику! Уважай, що й воно перед хвилею було живе, здорове, веселе, гуляло собі і жити йому хотілося, аж тут нараз — бух! Нещастя паде на нього! Адже ж і воно хотіло життя своє рятувати. Чим же воно винно? Не воно тебе затягло в безодню, а ти його.
— Ні! — скрикнув Едмунд. — Я через нього тонув! Через нього! Не дарую йому! Се мій ворог, і я вбиваю ворога! Гинь, собако!
І з тим словом він ще раз ударив кленя в голову так, що той тільки раз іще стрепенувся і простягся непорушно.
Тоньо не міг дивитися на се братове знущання над бідною рибою. Він кинувся у воду і поплив на середину виру.
— Готов! — скрикнув Едмунд. — Тепер не втече! На ж тепер його тобі!
І, розмахнувши рибою, кинув нею, мов поліном, по воді. Тоньо підплив і вхопив кленя, переплив на другий бік, поклав його на беріжку в холод, прикрив лопухами і знов поплив до брата.
Едмунд усе ще стояв на березі голий, тремтячи всім тілом, мов від простуди. Його лице було бліде, зуби дзвонили, мов у лихорадці. Ота пімста над нещасною рибою була якимось несвідомим відрухом його глибоко потрясеного організму; той смертельний жах, який він почув був, тонучи на дно виру, вибух тепер сим жорстоким учинком. Та потім його місце заняло якесь знесилення, обридження до води і до всього окруження. Тоньо швидше опанував своє зворушення і обернувся до нього зі своїм звичайним лагідним усміхом.
— Ну, що ж, підеш до води купатися?
— Нехай їй чорт, тій воді,— сказав Едмунд,— гидко мені на неї й дивитися! Адже ж там на дні смерть сидить! Мені вже в очі заглядала!
— Ну, се випадок! Сього більше не буде. Ходи!
Але Едмунд почув раптом страшну відразу від води, звичайну у всіх, що топилися. Ледво-не-ледво наклонив його Тоньо, щоб хоч при березі обмився з піску, що поналипав на ньому. Ще трудніше було наклонити його переплисти на другий берег, де лежала одіж. Усе тіло його проймала дрож, коли вступив по пояс у воду, і нізащо не хотів пуститися плисти, поки Тоньо не взявся плисти тут же біля нього, щоб у разі чого зараз рятувати його.
— Ну, чорт її побери, твою воду! — сказав він на другім боці, січучи зубами. — Чорт її бери з її рибами і всім! Не хочу ані знати, ані бачити її! Остатній раз сьогодні в ріці купався, та й ще в такій скаженій, як отся!
— Бідний Мундик,— сказав усміхаючися, Тоньо.— Ну, та й нагнала ж вона тобі страху, не приведи господи! Та тілько я думаю: не зарікайся! Хто знає, яка прийде потреба! А коли часом потопаючого побачиш? Усі зарікання набік, а кинешся та й рятуватимеш.
— Хіба би сестру... маму, тата та й... ну, та й тебе! А більше нікого. Навіть Густка ні!
— Ха, ха, ха! От добрий брат, і старшому брату готов дати втопитися. Ну, Мундзю, сього я по тобі не надіявся.
— От велике діло! Знаєш, як казав Кохановський: Nie spodziewałem się tego — słowo jest człeka głupiego!* Що ти не надіявся, то ще не рація, щоб я кидався, карк ломав, аби рятувати Інших, а ще таких, що мені до них зроду-віку байдуже. Хто знає, ти, може, надіявся, що я й ворога свого рятуватиму?
— Ну, певно,— сказав поважно Тоньо.
— Ніколи! — пристрасно скрикнув Едмунд і поліз уверх жолобиною на скалу одягатися.
Тоньо замовк. Йому якось важко зробилося після сеї розмови з братом. Він переплив іще раз півперек виру, обмився добре і також виліз із води. Самому не хотілось купатися. Він узяв із собою нагору й убитого Едмундом кленя, що вже задубів і лежав з широко роззявленим кровавим ротом і з вибалушеними, також кровавими очима, немов наставився кричати зі страшного болю і в тій хвилі захоплений був наглою смертю. Едмунд скинув оком на рибу, і йому зробилося так якось погано, не то стидно, не то боляче на душі, що він увесь затремтів і відвернувся.