Я ледве звільнявся від Оксанки, мав намір ще купатися, це звичайно кращий для цього час, більшість мешканців на роботі і я можу повільно й ліниво, мов ледачий тюлень, користатися ванною, дармащо я ще не обідав і дармащо саме в цей час можна сподіватися найбільше телефонів. Звичайно в таких випадках на обід йду пізніше, або обідаю дома, а від телефонів хоронить мене господиня, яка на кожний дзвінок заявляє, що мене нема дома, або я купаюся, або пішов обідати, але цього разу сталося щось несамовите.
Коли я сидів у ванній, за її дверима в коридорчику щось враз загрюкало, ніби стався землетрус і обвалилася стеля. — Що там таке? — закричав я, маючи на увазі Оксанку, яка могла залізти без мене до моєї кімнати і наробити там гармідеру, але на це відгукнувся з-за дверей досить знаний, загрозливий альт однієї з найдавніших моїх поклонниць, такої інженерки хемії Галини Дуб. — Ей! Там! Святий схимник! Вилазь!
Що за делікатність вислову, подумав я, а в голос закричав: — Я купаюсь!
— Знаю! Але скоріше. Я жду.
— Це ти, Галино? — питав я виминаюче.
— Не вдавай дурня!
— Слухай! Я хворий!
— Я принесла пілюлю, яка тебе вилікує негайно.
— Я дістав гострі корчі.
— Бо став гострим брехуном.
Я все таки виліз з ванни, почав натиратися рушником, коли враз, крізь усі стіни долетіло до мене відоме звучне "телехвон". Це значило, що дзвонила Лена, бо тільки їй було дозволено дзвонити без відмовлення. А це також значило, що я мусів якось вирватися з ванни в одному халаті і прорватися до ніші на сходах. Не було часу на роздуми, я вискочив з дверей, мало не збив з ніг Галини, наткнувся на обшмаровану чоколядою Оксанку і схопив слухальце телефону. — Гальо! Слухаю, — намагався я говорити спокійно. — Шановний Павле! Я ж вас чекаю! — почув я категоричний гаркавий голос. — А котра це година? — хотів я виграти час. — Від коли це ви почали дбати за години? — чув я далі той самий тон. — Вибачте! Не в цім справа. Я... я... властиво. Мені трохи соромно... За вчорашнє. — Яке вчорашнє? Що ви дитина! І більше такого не станеться! У мене для вас усе. Негайно приходьте! Я ще не обідав... — Пообідаєте у мене! Що любите ? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хліб. Чекаю! — і положила слухальце.
Вона не дала мені змоги говорити, такого ще з нами далебі не бувало, і що там могло справді статися? А до того в моїй хаті інженер хемії Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб і він мене не так скоро випустить. Мені ж хочеться справді бігти на Шша і справді негайно, нехтуючи всі мої найгрізніші постанови. Я швидко біжу і то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом інквізитора, що має проголосити мені смертний вирок. — Бачу, ви зовсім виздоровіли, — перейшла вона з "ти" на "ви" зі сильним призвуком смертоносної іронії. Спішу зазначити, що ця сама інженерка мала на мене здавна "дуже поважні претенсії", ми були справді старі, ще з Европи, близькі знайомі.
— Я забув зовсім, що маю ще одно важливе побачення, — почав було я тоном не зовсім переконливого шахрайства, але мене різко перебила Галина: — Не забудьте також, куди потрапите на другому світі за таку нахабну брехню.
— До пекла! На саме дно! Але... Але я мушу одягатися і прошу вас ласкаво одвернутися. — Я дивився їй у вічі з виразом Купідона, який тільки що викупався і дістав нову місію любовної пригоди.
— Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з інституту... Але коли думаєте, що я прийшла вам ґратулювати — глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що ціла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, ніщо інше як звичайна інтриґа совєтських аґентів...
Я саме натягав штани і почувши таке, мало не полетів сторч головою.
— Кого маєте на увазі? — запитав я по можливості спокійнішим тоном.
— Лену. Нікого іншого, — випалила Галина категорично-незаперечним голосом.
— Ви, мабуть, з'їхали легенько з глузду, моя шановна приятелько, — відповів я на це не менш категорично.
— Перевірте краще в психіятра, чи з вами все в порядку. Вона є на послугах совєтської агентури для розкладу нашої еміґрації і її не раз бачили в товаристві совєтського консула.
Коли це було? — вирвалось v мене люте питання.
— Навіть учора.
— Ви бачили?
— Я.
— Де?
— На озері Сімко.
— Коли це було?
— Ввечері.
— Ви бачили?
— Не я, а інші.
— Ви сказали, що ви!
— Це були мої друзі.
— Хто вони?
— Це моя справа.
— Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це ніякий жарт, що між нами всіх обзивають агентами, а в тому також вас, мене і кого хочете. Це і є той розклад еміграції. Кажете — бачили її з консулом?
— Цe міг бути під-консул, скажемо інженер Трухлий.
— Що Трухлий?
— Всім відомо що Трухлий.
— Аґент, розуміється.
— А ви невірите?
— В такому разі, чому прийшли до мене, не до поліції.
— Поліція сама знає, а вас треба попередити. Щоб не було запізно. До побачення многострадальний Ромео!
І вона швидко відійшла.
Я залишився і стояв, як вкопаний. І не знав, що робити. Навіть, що думати.
Розуміється, що та дурепа розіграла найбезглуздішу сцену ревности, яку тільки можна придумати, але гакол; розуміється, що є тому також багато безглуздої правди, яку так само годі легко заперечити. Між нами роїлося від підозрілих суб'єктів, етикетки агентів роздавалися направо й наліво, певним політичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралізувати і обезвладнити... Поведінка Лени лишень посилювала мої і так тривожні підозріння, а після цієї візити Галини, вони почали розростатися до розмірів катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подібних аномалій.
Що мав робити? В кожному разі все як слід обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацію, не датися взяти голими руками. А чи значило це відмовитись від побачення з Леною? Яким чином? В мені вже сидів біс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного діяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилізла знизу мала Оксанка, яка намірялась засипати мене питаннями і була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв її за ручку, вивів на коридор і казав їй бігти вниз. А сам я кинувся до телефону з наміром вибачитись за спізнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механічно, почув її голос. — А! Це ви! — що звучало так, ніби вона сподівалася когось іншого. — Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. — Лено... Я не можу, — почав було я, але вона перебила. — Чому не можете? Що з вами сталося? — Я не можу, — мимрив я своє. — Я все приготовила, що з вами? Кажіть, що з вами? — Я просто неможу! Вибачте! Іншим разом! — підняв голос і відложив слухальце.