Там Вашечко вже спочине як слід, посидить, набереться сили. Тільки щоб униз не дивився, бо, не дай Боже, голова закрутиться.
Нарешті Івашко дотягся до першої балки, сів на неї з петлею разом і перехилився до Любки, стиха гукаючи:
— Тепер наша взяла, Любко! Тепер — пан!
Любка з острахом дивилася вгору, — ой, хоч би ж не перехилявся вниз. Але Івашкові не до того було, щоб у голові крутилося. Яка там у біса голова, коли він тепер, як по драбині, полізе до самої дірки, від балки до балки. Руки йому трохи горіли від тертя шворкою, м'язи потомилися від натуги, оце так. Але, спочинувши, можна легко далі лізти!
Івашко глянув перед себе. Ач, сонце червоною скибкою, як астраханський кавун, вилізло з-за обрію. А навкруги було чудно, зовсім не так, як із ісмлі, широко, просторо і видко далеко-далеко сади, дахи, хати, церкву, вокзал, завод. Отак голубам усе видко буває. Ух, та й радий же буде сірий, як вирветься з тої дірки!
— Ну, Любко, тягни!
І Івашко з поновленою силою потягся далі. Справді, тепер пішло легше, певніше, бо спочивати можна було частіше на балках. Та й шворка тяглася легше, бо коротша була. От тільки руки горіли й боліли на долонях та дуже втомилися лікті, ледве вгиналися. Та й дірки тої ще не видко було. А вниз уже недобре було дивитися, хололи ноги, й під грудьми ставало тоскно-тоскно.
Івашко все довше та довше сидів на кожній балці й не дивився ні вниз, ні на місто, ні на небо, з якого просто в очі йому било сліпуче червоно-золоте сонце. Заплющивши очі й тримаючись за шворку, він сидів і старався думати про сірого, про дірку, що от-от до неї добереться. А думалося чогось про те, що руки трусяться, що пальці клякнуть і вже трудно триматися ними за шворку. А від цих думок під грудьми хололо і ставало млосно. Невже ж не долізти й на самому кінці здатися й покинути сірого на муки й смерть?!
— Тягни, Любко!
І, десь узявши сили, Івашко знову тяг себе, заціпивши зуби й дивлячись у стіну.
І вмить зовсім несподівано перед самим лицем його стала дірка з порваним дротом, з сірими пір'їнами на ньому.
— Стій!! — закричав він не своїм од радості голосом. — Стій, Любко! Є! Держи!.. Ні, попусти шворку, попусти, не бійся.
Шворка ослабла. Тоді Івашко почав обмотувати себе нею попід пахвами. Обкрутившись кільки раз, він спробував сісти добре й триматися тільки одною рукою. Шворка держала міцно. Тепер він висів, як у кошику, біля самої дірки і права рука була вільна. Він швидко почав одгинати дріт, хапаючись і дряпаючи собі руку. Може, сірий уже вмер? Що ж його не видко?
Ні, сірий сидів у глибині дірки й робив "ву-ву!". Івашко, як зачув це "ву", так з усієї сили й шарпнув дріт, вирвавши частину його з кам'яним м'ясом. Зробилася така дірка, що можна було легко витягти сірого. Івашко ніжно-ніжно покликав його:
— У-лю-лю-лю, сіренький! У-лю-лю-лю! Іди сюди, іди швиденько. Ну? Та не бійся, не бійся, це ж я. Іди... У-лю-лю-лю!..
Сірий від шарпання дротом забився в найдальший куток дірки. Але, зачувши голос Івашка та його "у-лю-лю-лю", захвилювався, затупав лапками. З цієї дірки йшла ще друга дірка на той бік муру, але така маленька, що голуб пролізти не міг би. А ця дірка була така глибока, що рукою дістати до сірого теж не можна було.
— Ну, йди ж сіренький! Іди, голубчику!.. У-лю-лю-лю!.. Сірий хвилювався, але не йшов. Тоді Івашко витяг руку і так почав кликати. Сірий обережно підсунувся ближче. Івашко знову просунув руку, ніжно-ніжно улюлюкаючи. Голуб не зробив "ву" і не відсунувся від руки. Івашко обережно обхопив його за спину пальцями й підсунув ближче. Потім ще зручніше обхопив і тихенько, щоб не зачепити за дріт, витяг із дірки. Сірий не пручався, не бився крилами, не дряпався лапками. Івашко засунув його за пазуху і, задихаючись од радості, хапливо почав розмотуватись од шворки.
— Є, Любко!! — з усієї сили закричав він у мур. — Держи! Спускай помаленьку!
Тепер він уже нікого й нічого не боявся, — ні круглопикого сволоча, ні втоми, ні млосності. Тепер він обкрутив себе шворкою й сунувся вниз, як порожнє відро в криницю. А підсуваючись уже до самої землі, він пацав ногами і голосно, переможно на ввесь город співав:
Як злетілися орли чайку рятувати,
Ворогів карати.
Гей, чи пан, чи пропав, вдруге не вмирати!
Гей, нумо, хлопці, до зброї!!
А Любка, вся червона, вся відроджена, горіла щастям, дивилася вгору до Івашка і ніби молилася до нього блискучими, сяйними очима.
"ТА НЕМАЄ ГІРШ НІКОМУ..."
У кутку церковної огорожі затишно-затишно, наче під боком у мами (хоча ні в Сашка, ні в Льоні давно вже немає їх мам). Звідусіль, од усього світу загороджено їх: ззаду товстим та високим муром, а спереду густими, непролазними кущами бузку.
Вгорі латкою палає жовтогаряче небо вечора. По ньому стрілами ганяють ластівки. Часом на латку напливає мерехтлива зграя голубів, неначе купка метеликів, і всі вони, — і білі, й сірі, й жовті, — всі радісно горять сонцем. За муром загорожі гуркотять бендюги*, цокотять копита, дзеленчать трамваї. А тут, у куточку під кущами, тільки червонявий холодок, сумний-сумний затишок та солодкий, густий дух бузку, молодої трави й прілого торішнього листу.
*Бендюги — великі вози.
Тут раз у раз сходяться Льоня та Сашко. (Тут уже ніякий біс не підглядить їх). Та сьогодні невеселі їхні сходини. Не лежать вони на травиці, покушуючи соковиті стебла її, не вишукують серед зірок бузкового цвіту тройок та п'ятьорок*, не пускають диму цигарок по стіні (щоб не йшов із кущів, як із димаря). Не до того сьогодні. Стоять вони у самому кутку й тривожними, непевними очима дивляться один на одного.
*Тройок та п'ятьорок (перекручене з рос.) — ідеться про три— й п'ятипелюсні квіти бузку, які зустрічаються значно рідше, ніж квіти з парною кількістю пелюсток, а тому вважаються "щасливими", і їх, за народним повір'ям, укидають за пазуху або з'їдають.
Сашко — нижчий за Льоню. Присадкуватий і широченький, він у свойому хвартушку та з рудою голівкою подібний до пляшки шкалика. Пахне від нього шкурою й ваксою, а все лице замурзане від роботи.
Льоня ж у майському парусиновому костюмчику, увесь біленький, чистенький та тоненький, як обчищена від кори лозиночка. На лицях та на висках* видко зеленкуваті жилочки, а очі сині-сині. Тільки тепер вони чи злякані, чи розгублені.