А до шибок знадвору прилипло роздушене склом, замурзане личко і мокро блищить слізьми проти світла лампи.
І от Льоня лежить уже зовсім тихо, безживно, заплющивши очі. Так лежать, мабуть, мертві: все вже байдуже, коли б і бити знову почали, то десь і не скрикнув би.
І раптом із кухні крізь непричинені двері чується тихий-тихий спів:
Та немає гірш нікому,
Як тій сиротині,
Та ніхто ж не пригорне
При лихій годині.
Льоня спочатку лежить непорушно, але дедалі почина ворушитись, зітхати й нарешті розплющує сухі, виснажені очі.
А спів стає все дужчий та чутніший. І голос Хведоськи такий сьогодні ніжний, такий жалібний, що очі Льоні наливаються слізьми, але якимись уже іншими: гарячими-гарячими та жалібними. Він притуляє голову до самої спинки канапи і тихо-тихо плаче, прислухаючись до голосу Хведоськи.
Та ніхто ж не пригорне
При лихій годині...
"ЗА СИБІРОМ СОНЦЕ СХОДИТЬ..."
Ну, снігу вже майже нігде не було. Хіба що десь ча парканами, по закутках, куди сонце ніколи не зазирає, ще лежали сірі, діркуваті купи. Так то ж за парканами. А в полі за містом не було ані латочки, Михась та Гаврик це вже добре перевірили.
Не дурні ж вони, справді, й не маленькі були. Рішатися на таке діло та не вивірити, чи є сніг в степу, чи немає. Не на забавку ж, не дзиґу ганяти йшли, а так що, може, й усього життя доведеться рішитися.
Щодня по обіді, вернувшись із школи, вони ходили до Болгарської церкви, вилазили на дзвіницю й дивилися в синю, далеку-далеку далечінь за різницями. Правда, Болгарська церква стояла внизу коло річки, та проте з дзвіниці було добре видко різниці, а за ними оту таємну смугу степу. Вона була ніжно-сива, рівна, без білих плям та латок, що були раніше. Значить, сніг там зійшов так само, як і по цім боці міста. Коли світило сонце, то навіть помітно було в сивині зеленявість, — то, значить, травиця. А збоку смуги густими зубчиками темнів ліс. То напевне був ліс, дикий, непролазний, величезний. З цього боку міста ніякого лісу не було. Е, на цьому степу все було таке голе, просте, знайоме: цвинтар, дорога, якісь тобі землянки, халупки, городи, все таке задрипане, свійське. А там... От там було те, що треба!
На дзвіницю тепер дід Махтей пускав легше, ніж звичайно. Бо був піст і треба було часто дзвонити. Та не в усі дзвони, а більше в один, та й то не в великий, а в малий. От дід Махтей сідав собі в куточок на ослінчику, давав шворку Михасеві чи Гаврикові та й покурював собі. А Михась чи Гаврик злегка шарпав за шворку, і дзвін мідяно та лунко огризався: "данн!" Михась — шарп! а дзвін — "данн!". І то поволеньки, нечасто. Не шарпати, аж поки не стихне в дзвоні дзижчання, — так навчав дід Махтей.
— Хай гуде, аби не дзижчав. От як уже не дзижчить, так тоді знов шарпай.
Ну, а, дзвонячи, можна було й своє діло робити: туди, в степ дивитися. Було ще багато чого, на що можна було б кинути оком із дзвіниці. Так то вже нехай собі дітвора дивиться, а Михась та Гаврик не за іграшками сюди приходили. Хіба що часом на річку пильно подивлялися, чи йшла ще крига. Ішла, та тільки вже дрібненька, остання. Ще трошки, і річка стане зовсім чиста.
Ну та й сонце ж, як-не-як, а гріло ж таки не по-зимовому. Часом так припікало, що аж пара з мокрої шапки йшла. Горобці вже джерготали з таким галасом, неначе перекупки коло дядька з возом. Вже з соломинками та пір'їнами в дзьобиках літали. (Значить, хутко й гнізда дерти можна буде!)
Але, щоб не помилитися, Михась та Гаврик навіть спробували землю покопати. Нічого, земля була вже м'яка, лопата вгрузала аж по держално. (Та запашна, та з кислуватим, гострим духом! Ух!)
Значить, тепер треба було тільки розживлятися на гроші. Насамперед на зброю. Одного пістолета Гаврик уже мав. Це був добрячий пістолет. Не цяцька, не дитяча забавка, а таки справжній пістолет, з товстим дулом, з великим курком, з мушкою навіть! А набивався він справжнім порохом та дробом або кулями, і як стріляв, то такий гук давав, що аж у вухах свербіло.
Треба було такого самого й Михасеві купити. А він коштував чималенькі гроші: півтора карбованця. Та на порох, шріт, пістони теж із півкарбованця. Та з собою не менше як по два карбованці треба було взяти. Одно слово, карбованців п'ять слід було мати. Правда, як узяти на увагу, що це ж на все життя, то воно не так уже й багато виходило.
Гаврик, той, як дитина: гайда та гайда, наче йому було чотири роки, а не десять. Аби, мовляв, лопата та пістолети, а там що Бог дасть.
Ну, а Михась так не міг. На галай на балай* робити не годилося. Треба було все гарненько обдумати, за все поклопотатися, нічого не забути. Бо з усім уже прощайся: з мамами, татами, братами, сестричками, школами, дзиґами, м'ячами, цурками. Як забув ножичка, так і кажи вже амінь, а додому за ним не побіжиш. А знову ж таки без кишенькового ножичка в такому страшному ділі — як без пальця. Або ж, скажемо, голки та нитки? Як порветься щось, до мами вже не побіжиш. Значить, самим треба все мати. А Гаврик чисто як дитина, гайда вже та гайда!
*На галай на балай (прислів'я) — раптово, згарячу, не подумавши.
А тут ще на лихо Гавриків Сьомко щось пронюхав і почав стежити за братом. Куди Гаврик, туди й воно. Ні поговорити тобі, ні гроші порахувати як слід не можна. Чи, не проговорився якось Гаврик? Так Гаврик божився з усієї сили, що нічого не казав Сьомкові. Але гарячий він дуже був та загонистий, міг ляпнути що-небудь Сьомкові зопалу, а той хоч мале та дурне, а почав про щось догадуватись. Та ще часом — таке ж хитре! — примружить одне око, закладе руки в кишені й тонесенько пронявчить:
— А я зна-а-ю!
А саме ще й похитується собі з боку на бік та хитренько посміхається, ніби й справді щось знає. А це тільки для того, щоб сказали, бо коли, мовляв, сам уже знає, то чого ж ховатися від нього. А потім, як і це не помагає, то ще хитріше підморгне і заведе:
За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить.
Гей, там славний Кармелюка
Десь по світі бродить.
Та й дивиться: а що, повірили, що знає, чи ні? А воно тільки того й знало, що Гаврик чогось тепер усе цієї пісні співав та, співаючи, якось чудно часом на Михася подивлявся. А коли б воно, дурненьке, справді знало, на яке діло вони йшли, так од страху телям би заревло!