Коли я приходив до неї годині о десятій-одинадцятій ранку, то заставав її за сніданком і в дуже неохайному вигляді. Безформний, у лапатих квітках халат не вміщав її огрядних плечей, зібгані папільйотки у м'якому волоссі звисали, ніби важки, що позачеплювалися за водорості, обличчя було брезкле, у викоті халата виднілися крихти хліба. Вона й не приховувала своєї ранкової непривабливості, бо о цій порі мало кого впускала — переважно тільки мене,— знаючи, що ранніх гостей цікавлять не так її жіночі принади, як спиртні напої. А спиртним її шинок славився, хоча й ціни були теж добрячі. Тоді в неї ще водився непоганий коньяк, до того ж вона давала його наборг.
Вечорами вона була просто чарівна. Туго затягнувшись у корсет, розпростувала плечі й високо піднімала груди, волосся збризкувала якоюсь блискучою рідиною, а в очах у неї починали грати бісики. Встояти перед нею не міг майже ніхто. Певно, я був один із тих небагатьох, кого вона впускала вранці, бо знала, що я й увечері залишаюсь непідвладним її красі.
А вранці, годині о десятій-одинадцятій, вона мала страхітливий вигляд. І настрій у неї о цій порі був теж дуже поганий. У такому душевному стані вона полюбляла давати всім глибокодумні напучення. Коли я стукав у двері або дзвонив (їй більше подобалося, коли я стукав. "Це звучить так інтимно",— казала вона), так от, коли я стукав, невдовзі долинало човгання ніг, на матовій шибці по той бік дверей відсувалася фіранка, і я бачив хазяйчину тінь. Рене видивлялася крізь квітчастий візерунок, потім бурмотіла грудним голосом: "А-а, це ти",— і відсувала засувку.
Вона мала справді препоганий вигляд. Однак її шинок був єдиним пристойним закладом на все село, що складалося з тридцяти семи брудних хатин та двох занедбаних замків. Спиртні напої у неї були чудові, до того ж вона давала їх наборг; з нею можна було мило погомоніти, і довгий гнітючий ранок минав непомітно.
Звичайно я засиджувався в шинку доти, доки здалеку починав долинати спів роти, що поверталася зі служби. І щоразу в душу закрадалося якесь відчуття тривоги, коли я чув ту саму пісню, що все ближчала, ближчала, порушуючи одноманітну, ліниву безмовність цього глухого закутня.
— Лайно йде,— щоразу казала Рене. — Війна.
Потім ми разом спостерігали за ротою. Обер-лейтенант, фельдфебелі, унтер-офіцери, солдати — всі стомлені, з похмурими обличчями, проходили повз ті двері з квітчастим візерунком на матовій шибці. Поміж троянд і тюльпанів були смужки чистого скла, і в тих смужках виникали й зникали безрадісні, похмурі й змарнілі обличчя людей, що йшли ряд за рядом...
Майже кожного з них Рене знала особисто, майже кожного і ворогів спиртного, і запеклих жінконенависників,— бо то був єдиний на все село пристойний шинок. Адже навіть у найпереконанішого аскета іноді виникає бажання запити поганий суп склянкою лимонаду чи й вина, коли він опиниться ввечері в глушині, де всього лише тридцять сім брудних хатин та два занедбаних замки, у глушині, що немов потопає в багнюці й розчиняється в лінощах та нудьзі...
Але Рене знала не тільки нашу роту; вона знала всі перші роти всіх батальйонів полку, бо відповідно до ретельно продуманого плану кожна перша рота кожного батальйону через певний час поверталася в цю глушину на півторамісячний "відпочинок і поповнення".
Коли ми вдруге прибули на відпочинок і поповнення до того села, де, крім нудьги та стройової підготовки, нас нічого не ждало, справи в Рене були кепські. Вона вже не дивилася за собою, спала звичайно до одинадцятої, пиво й лимонад в обідній час наливала відвідувачам у вранішньому халаті, а після обіду знову зачиняла шинок, бо в робочий час село було порожнє, мов вигрібна яма після того, як із неї відкачають нечистоти. І аж увечері, близько сьомої, вона, передрімавши півдня, знов відчиняла шинок. До того ж Рене більше не дбала про виторг. Вона всім давала наборг, з усіма пила, охоче танцювала, незважаючи на свою огрядну статуру, а коли лунав сигнал вечірньої зорі, заходилася судомним риданням.
Тоді, коли ми прибули до того села вдруге, я відразу ж удав із себе хворого, вигадавши собі таку недугу, для лікування якої лікар мав неодмінно послати мене до фахівця в Ам'єн або в Париж.
Я був у доброму настрої, коли десь о пів на одинадцяту постукав у двері до Рене. На брудних вулицях не видно було жодного перехожого, село здавалося геть безлюдним. Як завжди, за дверима почулося човгання пантофель, потім шурхотіння фіранки й бурмотіння Рене.
— А-а, це ти,— мовила вона.
Двері відчинились, на її обличчі промайнула радісна усмішка, і вона знову проказала:
— А-а, це ти... Ви знову прибули сюди?
— Еге ж,— відповів я і, кинувши кашкета на стілець, рушив услід за Рене. — Принеси все найкраще, що в тебе є.
— Все найкраще, що в мене є? — нерішуче перепитала вона, витираючи руки об халат. — Пробач, я чистила картоплю... — І подала мені невеличку, але міцну й гарну руку.
Причинивши двері, я сів на стілець біля стойки. Рене зупинилась по той бік стойки і мала досить розгублений вигляд.
— Усе найкраще, що в мене є? — безпорадно перепитала вона ще раз.
— Атож,— сказав я,— усе найкраще.
— Гм,— буркнула вона,— але це буде дуже дорого.
— Дарма, гроші я маю.
— Гаразд. — Рене знову витерла руки. Між блідими губами в неї показався кінчик язика — знак того, що вона вкрай розгублена.
— Ти не проти, якщо я сяду коло тебе зі своєю картоплею?
— Звичайно, ні,— сказав я. — Вип'єш зі мною?
Коли вона зникла за вузькими, бурими й подряпаними дверима, що вели до кухні, я оглядівся. Все було так, як і минулого року. Над стойкою висів портрет — певно, її чоловіка. Кольорова фотографія симпатичного солдата морської піхоти з чорними вусами була вставлена у рамку, що мала форму рятувального круга. Хлопець мав холодні очі, грубе підборіддя й виразно окреслений патріотичний рот. Він мені не подобався. Поруч висіло кілька фотографій з квітами й парочками, що солодко цілувалися. Все так, як і рік тому. Хіба що меблі здавалися вбогішими, якщо тільки вони взагалі могли бути ще вбогішими. У стільця, на якому я сидів біля стойки, одна ніжка була склеєна. Я ще добре пам'ятав, як її зламали Фрідріх і Ганс, коли билися за одну досить негарну дівку на ім'я Лізетта. На ніжці ще виднілися патьоки клею — їх просто забули затерти шкуркою.