4— А хто ж, по-твоєму, повешен керувати, милий, простодушний Скотті? Мій Скотті, який заклади правий і завжди у всьому помиляється? — шгтт вона, притулившись до його обдаччя щокою.
— Та будь-хто з нас. Пам'ятаєш Джека Броді?
— Мозеса? Твого друга Мозеса?
— Еге,— сказав він, заплющивши очі й поринувши в глибоку задуму; тепер він був далеко від неї.— Мого друга Мозеса.
Вона змахнула рукою в нього перед очима, і він знову повернувся до дійсності.
— А на біса мені все це здалося? — промовив він.
— Ось ти говорив про таку чудесну річ, як виняткове право,— сказала вона.— Право неподільного володіння* Пригадуєш?
— Пусте. Облишмо цю тему.
— Ні! Я хчучу ^оговорити саме иро це. Любий мій Скотті, хіба & ш став з кимось мене ділити? Хіба ти не хочеш володіти мною безроздільно?
— Ти сама завела цю безглузду розмову,— відповів він, прибираючи у неї з лзба волосся.
— Я завела розмову про тебе. А ти неждано-негадано заговорив з таким запалом, якого я від тебе навіть не сподівалась. І про що ж? Не про мене. Ти бував коли-небудь таким балакучим у пустелі?
— Години варти в дорозі тягнуться іноді надто довго.
— А про мене ти коли-небудь згадував?
— Часто.
— Як про чужу дружину?
— Атож.
— Я дуже часто згадувала про тебе! Дуже часто. Весь час!
— Ну й надаремно.
— Та я ж була потай закохана в тебе! В душі мене завжди до тебе тягло.
— Не треба цим жартувати.
— Гаразд, любий, не сердься. А чому? Чому мені не можна було думати про тебе?
— Тому що не можна.
— Ой, який строгий!
— Так, строгий.
— І ти не захочеш ні з ким мене ділити? Ти наполягаєш на своєму винятковому праві?
— Категорично наполягаю.
— Скажи мені це ще разочок.
— Я скажу, що ти найщедріша, що ти найніжніша...
— Я буду дуже щедрою. Ти хочеш, щоб я була такою щедрою, як зараз?
— Так. Звісно, хочу!
— Попроси.
— Не буду.
— То хоч просто скажи. Будь ласка, Скотті, благаю.
— Твоя неймовірна щедрість...
— Ти справді так думаєш? Я щедра? Дуже щедра?
— Не можу добрати слів...
— Бачиш, що для людини важливо? Щедрість. І безроздільність. Належати комусь безроздільно! Розумієш, Скотті? Ох, як мені це потрібно! Коли б ти тільки знав! Ось вона, безроздільність! Ну, скажи мені що-небудь іще.
Йому нічого було сказати.
— Я тебе вб'ю, якщо ти мовчатимеш. Скажи хоч що-небудь!
— "Про любов вам не розкажуть Всі слова на білім світі..."
— Говори, любий, ще говори! Я не знала, що ти такий... Ти завжди від мене ховався. Ти такий надзвичайний. Говори ще, благаю...
— "Про любов вам не розкажуть Всі слова на білім світі..."
— Який же ти хороший! Благаю, говори ще... Повторюй це без кінця. Я ніколи не чула нічого чарівнішого. 0x7 який же ти незбагненний, Скотті. І як нам чудесно удвох. Ох, я, здається, помру від щастя. Бачиш, я плачу. Бачиш, які ми щасливі...
Трохи згодом вона заспокоїлась і навіть заговорила про майбутнє.
— Якщо ти добре поводитимешся...— сказала вона жартівливо.
— З ким, з тобою?
— Ні. З Черчем! Адже він став для тебе якоюсь невідчепною маною.
— Бідолашний Черч,— сказав він.— От не думав, не гадав, що йому потрібен твій захист.
— Не будь злостивим. До Черча мені нема ніякого діла.
— То чого ж тобі так допікає, що мені до нього є діло?
— Мені це не допікає, любий. Мені це заважає. І тобі теле. Невже ти не можеш викинути цього з голови? Невже я не можу тебе переконати?
— Очевидно, не можеш, Люсі.
— То що ж ти збираєшся робити?
— Іще не знаю.
— Послухай, Скотті! — Вона сіла й схилилася над ним.— Нам з тобою може бути дуже-дуже гарно, ми будемо щасливі. І все в нас піде чудесно, я знаю. По суті, я сама кинулась тобі в обійми, але, клянуся, це тому, що я готова віддати тобі все своє життя! Ти повинен це відчувати.
— Не треба зараз про це говорити.
— Гаразд. Але все-таки, що ж ти надумався?
— А що б ти хотіла, щоб я надумався? — сказав він уже з роздратуванням.
— Я б хотіла, щоб ти робив те, що тобі під силу. Ти повинен дати згоду на пропозицію Уоррена. Це буде правильно, дуже правильно. Я знаю, що думає сам Уоррен; я знаю, що від тебе він у захваті; він хоче відкрити перед тобою великі можливості, і треба лише скористатися ними як слід. Я так боюся, що, засліплений ненавистю до Черча, ти зіпсуєш собі майбутнє. Тільки за тебе єдиного я непокоюсь. Я хочу, щоб тебе визнали, оцінили по заслугах. Нарешті тобі випадає нагода чогось домогтись, показати себе! І я хочу, щоб
ти це зробив. Тоді ми будемо щасливі. А всі оті безглузді фантазування відносно Черча викинь геть з голови — вони тебе тільки зламають, погублять, залишать ні з чим. Абсолютно ні з чим, Скотті!
— Ти гадаєш, я можу дозволити, щоб злочинна помилка Черча розвіялась у пам'яті людей, мов дим?
— Саме так, бо тепер це не має ніякого значення.
— І це кажеш ти?
— Так, це кажу я. Я не можу простити Джеку Черчу того, що він зробив, але я можу про це забути, бо повинна про це забути. Так само, як і ти. Адже ти для мене тепер усе. Хіба не бачиш?
— Бачу, бачу. Не треба так хвилюватис^,
— Та як же мені не хвилюватись! Ти тільки подумай, як добре нам може бути. Пробач, що я напосі-лась на тебе, але я нічого не можу з собою вдіяти. Не можу. Я віддаю тобі все, Скотті. Коли б ти тільки знав...
Скотт заспокоїв її.
— Гаразд,— сказав він зненацька.— Я все одно нічого не можу вирішити. Я тобі казав: Черч для мене— не просто недоумок, що вкинув у м'ясорубку два десятки людей. Але я не бачу виходу, не знаю, з чого мені почати. Тому краще забути про Черча. Очевидно, я повинен буду про нього забути.
— Саме повинен! І я певна, що ти так і зробиш.
— А комусь би треба було поквитатися з ним, і вже давно,— з болем промовив він.— Хоча б з ним одним. Інакше почуватимеш себе таким жалюгідним нікчемою...
— Я тебе розумію. Але ти мусиш забути всю цю історію. Геть-чисто забути! До того ж тепер не від Черча, а від генерала Уоррена залежить твоє майбутнє...
— Еге. Треба завтра сходити до Уоррена.
— Тобі ж подобається Уоррен. Я знаю, що подобається. Не думай про Черча. Він — ніщо.
— Гаразд. Гаразд... З ним уже покінчено.
— От бачиш! Який ти хороший, який благородний, Скотті! Дорогий ти мій, рідний... От бачиш, як нам чудесно, які ми будемо щасливі!..