— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.
— І били ж би козаки, пізнавши патра.
— Ой били ж би, милосте ваша!
— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!
ПІДПИСАЛИ
Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [29] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.
Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.
Цей великий кінь і стояв отеє перед ним готовий до дороги.
Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.
Крім писаних пунктів, отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністер короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важний історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.
Гетьман перехрестився тричі.
— Богові хай буде дяка.
— Вовіки, віков, — додав від себе патер.
— А тепер, звернувся до нього гетьман, — підеш, отченьку, до нори. Я?
— Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш.
— Вірю.
Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.
— Щоб йому ніже один волосок з голови не злеті"!
Надходили старшини.
Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою.
Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.
— Спішно їм приставати до шведів, — казав гетьман. — Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився.
Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі. Сонце сходило з полудня. Табор був озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. "Січ, — погадав собі. — Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождові числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отеє їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождом над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це ріжниця.
Ще й яка!"
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою кликав їх до себе.
— Ось і Зеленський надходить, і Горленко, — сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скорше йшли. Ті прискорили кроку. Зеленський відправив свого писаря і звитався з гетьманом.
— Про що ти так зі своїм писарем балакав?
— Не дають мені спокою, — щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ.
— Все та сама пісня! — сказав гетьман. — Будь ласка, в шатро.
Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.
— Ще нам Апостола бракує, — сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло. — Сідайте, будь ласка, — запрошував гостей. — Пилипе, налий чарки, насухо недобре говорити, в горлі дере.
Генеральний обозний і полковник вихилили спорі чарки угорського вина.
Надійшов Апостол.
— Можемо починати, сказав Орлик. —Говоріть ви пане генеральний обозний. Ломиковський відкашельнув.
— Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду:
"Переходіть і переходіть до шведів". Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш.
— Ніяк не вдержиш, — потвердив Горленко. — Мій полк прямо зубами скрегоче, гляди, і кинуться на царських драгунів.
— Козаків, — почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус, — козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?
— Ось з моїх Лубнів, — жалувався Зеленський, — доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гольтіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті арендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять.
— В Стародубі, — притакував Орлик, — не краще. Скоропадський пише, що там шевці-кравці-лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта пограбували його, з погреба закопане вино добули, попилися і жидів потурбували,