Третій день ніхто не йде до школи. Директор боїться розголосу, не дзвонить у всі дзвони, просто об'їжджає двори на власному "Запорожці" і просить, погрожує, закликає. Все, що може. Я пригадую, як уперше він зайшов у коридор, його тільки прислали, як наблизився він до стенду "Юні друзі пожежників" і здмухнув із нього пил. Нам здавалося, що ось-ось свіжий вітер зірветься в усі двері, в усі вікна, що полетять за ним старі зачовгані фіранки з кабінетів і чорні завіси для демонстрації фільмів. Ми думали,, що наші вчительки, поважні сільські дами з нудними гульками волосся і чорними нігтями, з порепаними од роботи руками, запалають душею, але... щоб неба дістати, треба відірватися від землі.
Пригадую, як ми стежили за ним кожну мить, як чекали, самі не знаємо чого. Один він одягався в трійку, носив лаковані черевики, вузькі краватки і був легким на підйом. Дискотеку вам? Будь ласка. На екскурсію? Прошу. І коли ми приходили додому, тільки й чулося: "Новий директор". Дівчата, о ті божевільні дівчата! Позакохувалися, поробили новомодні зачіски і так ви-жежерювали шкільні форми, що ходили коридорами, мов ак-торочки. Ха-ха! Все раптом щезло.
Ні, не раптом. Ми знали, що директор воює в районі за російську літературу в нашому десятому класі, і потайки раділи. Ну, Зебро (Зінаїдо Борисівно), постривай! Позбавимося вічних тезувань і конспектувань — переписування підручника, читацьких щоденників і тих платівок, рипучих і скрипучих, які слухали по кілька уроків підряд. Хай би скоріше директор. Нарешті — він.
— Товариші,— сказав нам урочисто. — Товариші. Я так люблю російську літературу, що це нелегко передати словами. Це скарбниця, розумієте...
Ми розуміли. Але директор же мав сказати щось особливе, бо ж сам він особливий. Він мав сказонути щось таке! І тут у двері постукали. За хвилю ми почули схвильований голос прибиральниці Прохорівни — вічної баби з підтиканою спідницею:
— Сергію Ніколайовичу, там вугілля привезли, хто його буде згружать?
— А де завгосп?
— Упився, свиня. В каптьорці спить.
— Зараз щось придумаєм.
— Ой, не баріться, бо шофьор сердиться! Прохорівна в школі зроду-віку. Вона залюбки повторює:
— Культурну людину зразу видно. Як воно грамотне, то скаже Ніколайович, Міхайлович, Симьоновіч, а як дурне, то й балакать не вміє.
Дехто з учительок її підтримує. Директора ж усі звуть Ніколайович. Так — то й так. Як же він вийде зі скрути?
— Товариші мужчини,— бадьоро, по-свійському звернувся він до нас,— хто хоче допомогти здійсненню перебудови в нашій країні?
Усі встали, крім мене.
— Там вугілля треба розвантажить. Допоможете? Ну й молодці. А ти що — хворий? — це вже до мене.
— Ні,— кажу,— не хворий. Я прийшов сюди навчатись, а не вантажником працювати. В мене чистий одяг. І потім — за розкладом російська.
— А хто твої батьки?
— Батько — бухгалтером у колгоспі. Мати бібліотекар.
— Ага, аг-га. Ну що ж, передаси їм привіт. Читай підручник від сторінки...
Дівчата догідливо захихотіли. Я бачив, як Валя Торбочка, наш комсорг, пхикнула в мій бік, а потім схилилась над книжкою, загортала її так, ніби на одній зі сторінок була директорова фотокартка, яка могла б кивнути їй головою і похвалити:
— Молодець, молодець, Похилько, ти хороша дівчина, і хоч ти й не відмінниця, але з Дошки пошани ми тебе не знімемо.
Якраз біля Торбиного ліктя, трохи вище, на вікні, цвіте червоним калачик, і, коли припікає сонце, його листя пахне на весь клас. Але хай у горщику земля буде мов камінь, хай жовкне й опадає листя, Торба ніколи його не поллє. Вона в нас громадська діячка, всі перерви гасає вздовж коридорів, когось шукає, на когось кричить або сидить в учительській — складає списки, заповнює якісь графи.
Мама у Похилько — профспілкова богиня нашого колгоспу, і, коли Похилько виросте, вона також одягатиме кримпленовий костюм в обтяжку, вишиту кофту з бомбончиками й носитиме важку коричневу папку, в якій будуть не тільки "бомаги", о, не тільки "бомаги", повірте, там іще буде бурякова губна помада і парфуми за карбованець п'ятдесят на випадок районного начальства.
Власне, я нічого не маю проти Похилько, але не розумію, за що її хвалять. Вона жодної книжки до кінця не дочитає, подужає два-три розділи, оцінку одержить — і досить. А хто такий Анатоль Франс чи Анна Зегерс, вона не дізнається й до пенсії. Зате в Торби завжди повнісінько ідей, наприклад, як скоріше визбирати в колгоспі картоплю або організувати санітарний день. Будь ласка! Сідайте й записуйте, все в готовому вигляді.
Але про це досить. Того дня наші вивергали вугілля хвилин за п'ятнадцять, і їм дозволено було піти в спортзал. Я чесно досидів до дзвінка, потім узяв дипломат і вийшов. Уже коли був за рогом, почув, як десятий заспівав "до побачення".
2
Наша школа завше славилась величезним старим парком. Клени, липи і берези такі розлогі, що навіть першачки на перервах вмощувалися на низькому гіллі й жували пончики.
Пригадую перший день у школі. Федосій Романович вивів нас у парк, ми посідали на траві біля нього й слухали, як співають пізні пташки перед вирієм. "Діти,— казав учитель,— бачите он те дерево, його розчахнуло блискавкою, а те почало всихати. А дерево ж так, як і людина, має серце і йому болить. Жалійте природу, оберігайте її. Ось послухайте, як тремтять листочки, вже передчувають холод..."
Ех, Федосію Романовичу, послухали б ви, як тремтіли ті листочки, коли ми заготовляли зелені корми для худоби. Кожен учень по сто кілограмів гіллячок, по сто! І ті корми так і не вивезли, вони трухли на купі, а навесні ми повиносили їх за ворота і палили.
Був тоді в п'ятому класі, і в моєму табелі — жодної четвірки. Навіть поведінка була зразкова. І я пішов до Федосія Романовича спитати, що ж це робиться.
— Е, голубе, дорослі, на жаль, теж помиляються. Розумієш?
Я так і запам'ятав його — стоїть посеред жоржин сивий, згорблений, дивиться вниз, під костур, і каже, що дорослі, на жаль, теж помиляються.
І тоді я розповів йому, що наша класна Зінаїда Борисівна виправляє помилки в зошиті Похилько — синім, і в зошиті Стешен-ка теж синім, а решті — червоним. Я розповів йому, як у шкільній кролефермі загинули з голоду сімнадцятеро кролів, а двадцять один — гризли клітки і висохли до тріски.