— Що ж ви стали, ідіть,— перехилився через поручні Сквирський.
— А чого я піду до вас, власне? — тільки тепер зрозумів Іван Семенович, що ні про що — та ще серед ночи — розмовляти йому з цим напідпитку інженером, з ким за три роки він, здається, й разу на розмову не став.
Та, замість повернутися, важко почав сходити вгору.
— Ну, а чому б не посидіти вам у мене? Не поговорити зі мною? — спитав уже на верхній площадці Сквирський.— Нехтуючи розмовами, люди вашого типу роблять грубу помилку: коли мусить людина, щоб жити, думати, то й розмовляти про життя треба їй, як машині викидати геть відроблену пару.
Він брязнув ключами й пропустив Івана Семеновича до передпокою.
Пахло там міцними зимовими яблуками і воском; десь далеко, за кількома дверима, плакала тонко дитина, а їй наспівував хтось монотонно і затишливо: "А-а... а-а..."
— Я не сам тут живу,— сказав Сквирський.— Це в мойого сусіда Мюфке дитина плаче...
— Рецензент Мюфке...— сам собі пояснив уражений Іван Семенович, почуваючи, що замикає він прізвищем цим тісне коло останніх зустрічей своїх і думок.
— Ви знайомі? — мало здивувався Сквирський і враз пригадав: — Ах, так, так... Мені розповідала Ірина...
— Хто? — не зразу добрав Іван Семенович, кого зве він так коротко.
— Ірина Едуардівна,— поспішив, здалося Іванові Семеновичу, виправитися Сквирський.— Ірина Едуардівна Завад-ська. Вона розповіла мені про вашу зустріч...
"Так він знає!.. Може, всі вони знають?" — зовсім в иншому світлі уявив Іван Семенович останню сцену в співачки.
І весь зіщулився під спокійним поглядом Сквирського. Невиразне гидке почуття, ніби стоїть він у цьому передпокої голий, облило йому тіло колючим холодом, а за хвилину жаром, і, мов шукаючи захисту, поспішив він до темної кімнати Сквирського.
Як включив той електрику, здалося Іванові Семеновичу, що не стає йому повітря дихати — гнітили високі на книжки шафи, щільно одна при одній попід стінами поставлені. Самих стін не було й видно — височіли ці шафи від підлоги до стелі, тільки широке венецьке вікно та одинокі двері не закриваючи.
"Мов у труні",— подумав чомусь Іван Семенович, беззвучно ступаючи по м'якому, під кольор шафам, килиму. Пройшов до великого, на третину кімнати, столу й сів у глибоке, добре всиджене, крісло. Звідусіль, то білими з чорними, то золотими корінцями дивились на нього книги; великі й важенні, маленькі й тонкі, мов зшитки, вони переливалися звідкись зверху, з-під стелі, широкими каскадами з полиці на полицю, не вміщались у шафах і розливались по всій кімнаті — високими стовпчиками лежали на столі й підвіконні. Кілька розгорнутих валялось на канапі, що, видимо, правила й за ліжко.
— То ви все це читали? — притишено спитався Іван Семенович, і невиразна думка про те, що не можна, мабуть, жити цікаво й весело, стільки нереживань і думок чужих увібравши, породила в нім щось подібне до жалю на цього довгоногого інженера.
— Ум-гу...— промимрив неуважно господар, з-за якогось фоліянту дістаючи таку, як у Завадської, карафку з горілкою й дві чарчини.
— Вибачайте, закуски в мене немає,— посміхнувсь він ласкаво, наливаючи собі й гостеві, і, поставивши лікті на стіл, цідив крізь зуби блискучу на світлі отруту.
"Дивак,— подумав Іван Семенович.— А може, це в нього недуга?"
І мовчки перехилив свою чарку.
Гарячий спокій розлився йому по жилах. Вмостивсь вигідніше й, почуваючи, що хилить його у сон, замруживсь.
— Ще по одній? — прорипів Сквирський.
— Ні. Я годі
— Ну, а я вип'ю.
І, не хапаючись, цідив чарку за чаркою.
— Да, тепер розмови не в моді,— виголосив несподівано й, підвівшись, пройшовсь попід шафами.— Де ж пак їм розмовляти, коли вони не встигають жити навіть!
"Про кого це він?"— здивувався Іван Семенович, з глибокої задуми своєї виринаючи.
— Всі вони хапаються за життя, немов боячись, що не встигнуть його пізнати, не вистарчить їм на це часу. Де ж пак, люди чину! — презирливо хитнувся Сквирський, згорнувши руки на грудях.— А того й не розуміють, дурні, що тільки розмови — не балачки, ні, а розмови! — дають їм змогу брати від життя все, що можуть узяти, все, що їм потрібне! Ви от,— перегнувся він над Іваном Семеновичем,— хіба ви не почуваєте, що треба вам довго й щиро порозмовляти?
— Мені? — здивувався Іван Семенович.— 3 ким? Про що?
— Вам! З ким? Зі мною. З п'ятим, з десятим. З чортом лисим! О! А про що? — раптом засміявся він дерев'яним сміхом.— Про вас.
— Ну, знаєте...— почав сердитися Іван Семенович.— П'єте ви багато.
— От бачите, ви вже й гніваєтесь,— задоволено, мов тільки цього й бажав він, посміхнувся Сквирський.— Так завсігди. Кожен з нас не вміє і боїться говорити про себе. Соромиться навіть. Де ж пак! Особисте життя... Така делікатна тема...
— Ну, а за яким чортом я говоритиму з кимсь про себе? — остаточно розсердився гість, сам наливаючи собі чарку.
— Ви не хвилюйтесь,— притишив його господар і, на тонкі свої пальці уважно роздивляючись, роняв слова далі: — Отже, коли ви хорі, навіть як здається вам тільки, що ви нездужаєте, ви ж не соромитесь звертатись до инших — не тільки до лікаря! — за порадою?.. Ви й розповідаєте, й розпитуєте,— а чи не було такого ще комусь, та що тоді роблено, та як скінчилося... Чому ж, як упаде якась недуга в ваше особисте життя...
— У мене немає недуги! Розумієте? Да...— не знайшов більше слів Іван Семенович, третю чарку собі наливаючи.
Здавалось, не чув його Сквирський. Похитувавсь на довгих ногах своїх, думаючи про щось глибоко, потім заговорив иншим якимсь голосом — навіть здивувався Іван Семенович, що може звучати він у нього так ніжно та сумовито:
— От будуємо ми з вами, товаришу Орловець, усякі машини, весь свій досвід і велику науку застосовуючи... Радимось про всяку дрібницю... спільними силами... а хіба ж збудувати особисте життя — це так просто, що ні ради, ані науки не потрібує? А чи не здається вам инколи, що й наше спільне, загальне, чи що, життя не зможемо ми будувати й перебудовувати, доки кожен з нас — неук і ледащо — сам, на свій ризик, творитиме своє окреме життя? Як же з цеглин трухлих здебільшого й неоднакових вивести будівлю прекрасну?
— Що ж ви — контролю над життям кожного з нас вимагаєте, чи як? — зглузував Іван Семенович. Починала набридати йому воркотнява інженерова: крутить, крутить, і почувається, що веде до чогось, а просто не каже.