Немов останніх сил видобувши, прошепотів Іван Семенович безнадійно:
— Та зрозумій же ти, що не можу я її кохати... Не можу!
І вже зовсім стиха вронив:
— Ненавиджу...
— Як? — спинився Куниця.— Нічого не розумію! І тягне тебе до неї, мов осу на мед, і ненавидиш ти її... Купи не держиться! Просто недуга якась...
— Так, недуга! — вигукнув Іван Семенович.— Недуга, Кунице! Справжня недуга!
І, здригаючись весь, казав, що недужий він справді, що тяжка, неприємна недуга життя йому спустошила; що ніби розколовся він надвоє, на двох Іванів Семеновичів; що бореться він сам з собою, втомлюючись надмірно, останні сили втрачаючи...
— Ти ж зрозумій, Кунице! — вивів хрипко, руки між колін затискаючи.— Ти ж зрозумій мене! Вривається в моє життя щось таке, чого я не хочу, не можу — розумієш, не можу! — хотіти і все ж хочу... І я борюся з ним, борюся з собою... Так, борюся, Кунице...
І знову пошепки, кінці слів ковтаючи, доводив, хвилюючись, що й не може він з цим не боротися, бо непотрібне воно йому, чуже, вороже... Бо це недуга, яку треба перемогти... І він переможе, не може не перемогти, бо весь він, вся свідомість його, вся істота його повстають проти цього... Але ж треба, щоб допомогли йому всі: і Куниця, і Писаренко, і инші... А головне Наталка, дружина...
4* 99
— Ти хочеш признатись їй? — пильно подивився на нього Куниця.
— Мені ні в чому признаватись. Ні в чому! — відповів йому ясним поглядом.— Я не грішив проти неї, не зрадив її. А головне: я не хотів і не хочу цього.
Говорив спокійно, мов усе зрозумівши, все зваживши.
— Кому ж, як не їй, бути зі мною поруч, Кунице? Тепер, коли треба мене підтримати, порадити... Не для спільного ж тільки ліжка сходилися ми з нею, а для спільного життя... І тепер, як загрожує йому небезпека, проти якої я сам повстаю, хіба не повинен я сказати їй одверто і щиро — допоможи?
— Воно, звичайно...— непевно якось проволік Куниця й хотів ще щось казати, та не слухав його Іван Семенович, похапки вдягаючись.
Тепер хай не турбується за нього Куниця, казав, бо він знає, нарешті, що треба робити. Він навіть сам заспокоївся вже, упевнився, що все буде добре. Лише відсувати не треба: хай Куниця зараз же біжить по Писаренка й приводить його до Івана Семеновича. Вони всі вкупі, разом з Наталкою все обміркують і вирішать...
— Писаренко? — зрадів Куниця, й собі пальто вдягаючи.— От оце добре, Ванік, придумав! Писаренко — да! Той порадить... Той допоможе... А я думав, що після останньої розмови...
Та й схаменувся.
— Ідем, ідем,— заспішив.— Тільки ти нічого Наталці сам не кажи... Почекай Писаренка, порадишся...
І раптом зам'явся коло дверей, промовив нерішучо:
— А може б, Ваніку, той... Инакше все це... А? Може, не зрозумів ти самого себе?.. Може, просто кортить тобі баби цієї! Поволочився б трохи... І все таке... А там би й минуло само собою... Без психології... А?
Іван Семенович, як був, у важкій бекеші, опустивсь на стільця, що жалісливо й тонко рипнув, і довго мовчки дивився собі на подряпані пальці. Потім перевів тьмяний погляд на Куницю і посміхнувся зло та презирливо: дивився на нього крізь обличчя Куницине, золоті коронки показуючи, Звірятин.
— Ні,— підвівся Іван Семенович,— цього не буде.
— Ну, так я по Писаренка майну. Ти ж чекай нас вдома, Ваніку, нічого сам не роби...
— Не турбуйся,— заспокоїв приятеля Іван Семенович і, не чекаючи його, вийшов на вулицю.
Жив Куниця від заводу близенько, але ж не поспішав додому Іван Семенович — навмисно плутав завулками: обмислити все хотів, заспокоївшись. Дивувався щиро, що досі не спадало йому на думку гукнути инших на допомогу... "От вона, слабкодухість,— думав,— справжнє міщанство: замучитись, забрехатись, аби лиш инші не знали, аби лиш иншим себе не показати... А що ж поганого або злочинного вчинив Іван Семенович, що зробив він такого, з чим мав би ховатись від инших, а головне й насамперед — від дружини? Хіба винен він, зрештою, що діють у житті темні й незрозумілі сили, от як та, що штовхає його до цієї співачки... До людини, з якою він тричі в житті бачився, з якою майже не говорив..."
Іван Семенович посміхнувся докірливо, виразно — словами — думаючи: "Не грай у піжмурки, Іване! Не ховай голови, мов той струсь... Нащо кажеш ти "людина" там, де мусить стояти "жінка"... Адже не людина цікавить тебе в Завадській, якої ти й не знаєш зовсім, а тягне тебе в ній жінка, яку ти бачиш... І сила ця не темна для тебе, і розумієш ти її добре... Може, тому так і повстаєш проти неї... А тепер, поразки зазнавши, на хитрощі берешся: жінку жінці хочеш протиставити..."
І, почуваючи, що знову кидає спокій його і план, такий простий і природний досі, ускладнюється невимовно, наддав ходи Іван Семенович, біг майже — хоч що далі, а тепер треба йому якнайшвидше Наталку побачити...
— Це ти, Іване? — гукнула вона з-за дверей своєї кімнати, як проходив Іван Семенович повз.— Не обідав і досі?
— Я їв, я їв...— заспішив він до себе, щільно двері причиняючи.
Гаряча хвиля сорому облила йому тіло. Чорт знає що! Не мати муж нос ти самому говорити за себе! Тому й гнало його до Куниці, тому-то й послав він того до Писаренка.
І, боязко прислухаючися, чи не чути кроків Наталчиних, думав Іван Семенович, що, значить, він сам, несвідомо, засудив себе проти дружини, почуває себе винним супроти неї... Але — де ж та провина його? День за днем пригадував він життя своє, аж доки вирнули з пам'яти слова ветхі: "...всяк, иже воззрит на жену, ко еже вожделети ея, уже любодействова с нею в сердце своем".
— Тьху! — розсердився Іван Семенович і, засвітивши електрику, пішов на дзвінок до передпокою.
Мовчки, уникаючи дивитись на Івана Семеновича, розляглись і пішли до його кімнати Писаренко з Куницею.
"Слідчий...",— подумав Іван Семенович про Писаренка, дивлячись на важкий набряклий портфель у нього під пахою і пригадуючи свою з ним останню розмову.
— Ну, здрастуй, Іване,— сказав той, кладучи свою ношу на стіл, і, так само не дивлячись на приятеля, слів шукав: — Казав мені Куниця... Да... Останній час у тебе все надзвичайні історії...
І, пройшовшись з кутка в куток, ствердив упевнено: — А все через те, що почав ти носитися з цим самим особистим життям.