А в себе палив за цигаркою цигарку, гірким захлинаючись димом, аж доки змерз, на ріжку стола сидячи; тоді ліг й, угрівшись, запав у важку дрімоту, немов пірнувши в теплий, густий, каламутний став.
XIII
Ніч стомила Івана Семеновича. Прокинувсь юлавий і довго лежав, в'яло прислухаючись до того, що діється за дверима. "Снідає вже",— задоволено подумав він; виходить, уникне коротенької ранкової зустрічи з нею — встане хвилин за двадцять, коли піде Наталка на посаду...
— Іване! Ти спиш? — раптом постукала вона в двері.
— Ні,— навмисно, немов крізь сон, відгукнувся він, натягаючи ковдру на голову: не знав, як зустріти допитливий погляд її.
— То вставай. Я вже уходжу. І здалеку додала:
— А сніданок у кухні візьмеш. У духовці.
Ця звичайна увага до нього розсердила Івана Семеновича — почував у ній хитру нещирість, бажання приховати за дрібницями щось важливіше й більше. "Нащо бреше вона тепер, завсігди правдива така, нащо удає вона, що не змінилася зовсім?.. Змінилась",— пригадав він минулу ніч і, не вдягаючись, пройшов на кухню під кран.
Цупким, у холодній воді намоченим рушником обтираючись, що гарячіше бігла по жилах кров, то все спокійніше думав Іван Семенович про те, що бреше Наталка йому й собі і що найбільша брехня її та, що не передумати — як вчора сказала — а пережити все це їй треба. А коли так, то й сподіватися він на допомогу її" не може, бо перестає він бути для неї людиною, якій допомогти треба, а стає чоловіком, якого простити або покарати можна...
— Судді! — пробурмотав він зло, на червоно щуплу шкіру на грудях розтираючи.— 3 якого права? — підсумував несподівано силу безладних, дражливих думок, але ж не лягала одна в це коротеньке питання — розросталася в більше: "Ну, а ти? Сам ти з якого права вимагаєш від неї спокою і допомоги?"
Іван Семенович пройшов до себе, одягся й, не поспішаючи, вийшов до їдальні. Там, жалісливо і тонко, як муха у павутинні, доспівував, пригасаючи, самовар. Це нагадало Іванові Семеновичу вчорашній вечір, пильні й трохи насмішкуваті Наталчині погляди,— і те, що вже відчував він, але ще не хотів усвідомити остаточно, стало враз безперечним. "Змінилась Наталка,— констатував він про себе.— Не дурно ж навіть очей її не пізнав..." Але в чому ті зміни, не міг пригадати, бо не пригадував і того, яка раніше була Наталка; тільки уявляв невиразно її ще дівчиною — романтичну й завзяту — давно, у голодні й великі роки... Але ж пройшли після того роки спільного їх життя — клопітні, працею прекрасні дні нарізно, короткі і звичні вже ночі вкупі — і що знає він про неї тепер? Та й чи цікавився він це знати, чи, може, скінчилась його цікавість, скоро з жінки стала вона дружиною?
"Дружина... Друг",— сьорбаючи тепленький чай, посміхнувся Іван Семенович, і не почуття, а болісна свідомість своєї самотности огорнула його. Однаково через що, а мусить він в ці трудні хвилини свого життя бути сам, власними силами, без допомоги инших, за себе борючись...
"Гаразд,— зціпив він зуби,— я поборюся". І, важко ступаючи, пішов з дому.
Останні дні охоче йшов до Управи, бо менше лякали його балачки із Звірятином, як думки в самотині. Та й не випадало йому розмовляти з своїми помічниками: Сквирський майже не показувався в Управі, весь час не вилазячи з цехів, а Звірятин не розгинався над столом — стільки було роботи. Тільки вчора, дізнавшись, що піде незабаром Іван Семенович у відпустку, а він, Звірятин, на той час його заступатиме, скосив він на директора хитрі очі і вже хотів щось сказати, певне, але стримавсь — уклонився покірно, уважний і коректний службовець.
"А чи знає він про... те? — схвилювався тоді Іван Семенович, низько до паперів прихиляючись, і враз заспокоївся:— Ні! — бо инакше б поводився з ним Звірятин — глузливіше.— Значить, не роздзвонив...",— вдячно подумав він про Сквирського й пригадав, як зустрівся з ним другого дня після тієї гидкої сцени в Завадської: дивився на Івана Семеновича Сквирський так, мов не бачить його або ж тієї сцени не бачив...
Але тепер байдуже це Іванові Семеновичу. Що йому до того, як розуміють усе це і як ставляться до нього ці чужі і в житті його випадкові чоловіки, до нього, що взяв на себе найбільший сором — про одну жінку иншій признатись. Та й не по тому, як почалося це, треба судити, а по тому, як закінчиться...
— Інженер Звірятин прийшов уже? — спитав Іван Семенович кур'єра, що стрівся йому, коли проходив через бухгалтерію.— Перекажіть йому, що я чекаю на нього.
Безупинний швидкий цокіт багатьох рахівниць завсігди бентежив Івана Семеновича. Ця величезна, в простоті своїй без краю складна машина — бухгалтерія — вражала його незвичайним своїм механізмом, несподіваними наслідками своєї роботи: гнуться над великими білими сторінками недокрівні, з землистими обличчями чоловіки в заношених піджаках з заялозеними ліктями, скриплять перами, довгими, як у гарних піяністів, пальцями цокають, не дивлячись, на рахівницях —— і виростають рівні; чіткі колонки чисел, де в карбованцях і копійках точно враховано кожну краплину поту, що впала з таких же недокрівних людських облич там, за стінами оцієї цокотливої Управи, в стінах гуркотливих цехів... Слухаючи цю настирливу й одноманітну музику, починав завсігди думати Іван Семенович про те, що, може, й усе в житті можна замкнути в маленькі цифри, обчисливши й підсумувавши, точнісінько ціну визначивши,— і тоді пригадувався йому завсігди інженер Сквирський, схилений над блискучою малою карафкою.
— Товариш Звірятин ще не приходив,— догнав Івана Семеновича кур'єр.
— Не приходив? — здивовано перепитав той і вже в кабінеті своїм скінчив:— От і маєш! Саме тепер, коли роботи багацько...
І час від часу, відриваючись від пильної праці, дзвонив: "Чи не прийшов?" Непокоїла його відсутність Звірятина,— захворів він, чи що? А як же тоді з відпусткою Івана Семеновича, хто ж його заступатиме?
— А я вже турбувався за вас,— зустрів він Звірятина, що аж наприкінці дня увійшов до його кабінету, веселий і заклопотаний.
— Турбувались? — не повірив той.— Про мене? — І, широкими жовтими зубами цигару надкусуючи, пояснив спокійно й повчально: