"Так от, товариші...— враз голосніше, як звичайно, фальцетом вигукнув Писаренко, ніби зрадівши, що знайшов давно потрібну йому фразу, й полохаючи думки Івана Семеновича...— Так от, товариші..." — знову, ще голосніше й тонше вигукнув він — і враз перейшов на гугнявий шепіт, ніби щось таємниче звіряючи та все нижче до катедри прихиляючись...
"Чого це він... так?.." — здивовано зиркнув на доповідача Іван Семенович і ще більше здивувався, коли не зміг пригадати, чи завсігди так промовляв Писаренко, чи оце недавно почав...
Як же це так? Писаренко ж з усіх товаришів найближчий йому, друг, можна сказати... Як же не знає Іван Семенович його маніри... звички його?..
І, вже хвилюючись, почав пригадувати, що взагалі знає він про Писаренка: прізвище, ім'я, по батькові... де працював, де працює... Анкета! Анкета!.. І це все? Там мало, так страшенно мало? Тобто нічого... Ну, звичайно, нічого! Бо що ж знає він про Писаренка... ну, як про людину взагалі, чи що... Як він живе, що він любить, що думає... не про поточні справи... ні, так, взагалі...
І, ще не усвідомлюючи, що саме, а вже почуваючи, що збагнув він тепер щось нове, наслідками для нього незмірне, від чого ще складніші й притомливіші потечуть йому думки, Іван Семенович подививсь навкруги, на знайомі фігури товаришів, задумано схилені над нотатками...
Що він знає про кожного з них? Ні, не так: чи знає він хоч одного з них так, щоб міг сказати йому все, щоб міг удатись тепер до нього — хай порадить і допоможе?
Іван Семенович підвівсь і, уникаючи здивованих поглядів, вийшов на коридор.
"Треба неодмінно щось з ними зробити,— подумав він про черевики.— Риплять..."
І, скручуючи цигарку, пригадав, як ніяковів він через них в опері... А потім нагадав чомусь свою незвичайну там розмову із Звірятином,— і знову засотались думки, невиразні та нескінченні, і голосніше забився на скроні живчик...
Іван Семенович запалив цигарку й припав гарячим чолом до морозом розмальованої шиби. Разом з холодом потекла в нього якась дивна, спокійна байдужість: хай хоч що, а не відійде він від цього синього вікна, стоятиме, доки згадає, коли це було: така сама утома і чоло коло шкла... Вчора? Ні... Позавчора?
В залі залунали голоси, загрюкано, відсовуючи, стільцями, і на коридор почали виходити курці, жваво обговорюючи Писаренкову доповідь. Сам він, стомлено відповідаючи на запитання, відшукав очима Івана Семеновича і підійшов до нього.
— Ти що, чекаєш кого? — спитав він, стаючи поруч, коло вікна.
— Ні,— задумано відповів Іван Семенович, пригадавши, що так, чолом до шкла, поруч Писаренка, стояв він давно, на допиті в денікинській контррозвідці, в Полтаві..
— Чи, може, тебе доповідь моя цікавить? Ти ж усим починаєш тепер цікавитись, навіть співачками...— спробував пожартувати Писаренко, сам ураз зніяковівши, коли побачив, як зблід і розгубився Іван Семенович.
— Ні...— відказав той стиха і зробив рух відійти.
— Та ти стій! Не сердься! — спинив його за рукав Писаренко.— Я тобі дещо сказати маю. От що... Як би тобі сказати... Останніми часами ти якийсь чудний став... Перетомився, мабуть? Чи, може, думки які?.. Так ти не крийся — я тобі друг, не забувай про це. Розумієш — друг.
— Розумію,— в'яло, немов про своє щось думаючи, відказав Іван Семенович і замовк, не відриваючи погляду від вікна. За тонкою плівкою шкла короткі зимові присмерки синили безлюдну, густо засніжену вулицю. Видно, що бралося на мороз: поодинокі перехожі горбилися в наставлені коміри, глибше ховаючи в кишені руки; дзвінки далеких трамваїв гостро розтинали повітря.
— Та-ак...— проволік по павзі Писаренко і собі чомусь стиха:— Так ти заходь колись, чекатиму.
І, знову трохи помовчавши коло Івана Семеновича, пішов від нього зніяковілий.
Іван Семенович, не поспішаючи, зійшов сходами вниз до роздягальні, вдяг бекешу й, не застібаючись, вийшов на ґанок. Холод і тиша широкої вечірньої вулиці відразу збадьорили його. Мірно ступаючи, він почував, як думкам його вертається ясність і виразна закінченість.
Треба покинути геть усе чисто й місяців зо два відпочивати, лікуючи нерви. А головне — взяти себе в добрі шори,— це ключ до всього. І вже посміхався, пригадуючи всю ту плутанину думок, що роїлися йому всі ці дні, і всі ті дрібні факти, що так його непокоїли.
— Скільки на Німецьку? — раптом спинився він коло візника, сам дивуючись, що такий в нього глибокий та ласкавий голос.
— Такса в нас,— похмуро пробубнив візник, накриваючи повстю ноги Іванові Семеновичу.— Но, ти! Задумалась,— гукнув він на свою конячину.— Нервенна яка...
— Так, по-твоєму,— засміявся пасажир,— задумуються через нерви?
— Задумаєшся з таким життям! — з люттю стьобнув візник коняку.— А, звичайно, які думки в здорового? Так... ніщо...
І він замовк, сам задумавшись, а може й куняючи на своїм передку.
Іван Семенович відкинувсь на спинку саней і з цікавістю подивлявся, як пропливали повз високі сірі стіни будинків,
— Стій! — зірвався йому голос, як показався з-за рогу біленький двоповерховий домок з колонами.— Та стій же, кажуть тобі! — ще раз нетерпляче гукнув він і почув, як обважніли йому ноги. Розплативсь і помалу пішов до біленького домика. Вікна на другім поверху світилися — значить, вдома. "А може, таки немає?" — потішив він себе, коли вже дзвонив коло широких дверей з табличкою: "Правозаступник Шпара". І враз, почувши, як забряжчав по той бік дверей дзвоник, ступив кілька кроків до сходів, ніби збі-равсь тікати, але ж розчинилися двері, й на порозі з'явилася висока в чорному дівчина. "Покоївка",— заспокоєно подумав Іван Семенович і посунув до неї.
— Мені до Завадської,— хрипко промовив він, уникаючи здивованого погляду дівчини.
— Ви до Ірини Едуардівни Завадської? — виправила та й якось знехотя пропустила гостя до передпокою.
— Так, я до товаришки Завадської,— розсердився Іван Семенович, неприємно вражений, побачивши себе у великому свічаді Давно треба було б купити нове пальто; вже ніхто не носить таких бекеш, критих солдатським сукном. Та й взагалі треба доглядати себе... Бач, як позаростали щоки...
— Ви, може, скинули б пальто? — сміхом забринів покоївчин голос, і вона допомогла Іванові Семеновичу повісити його бекешу поруч кількох на доброму хутрі пальт.