— І все ж таки це черевики,— сказав Голос.
— Подаровані черевики,— відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них.— І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.
— Гм! — озвався Голос.
— Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..
— Паскудне графство! І люди препогані,— промовив Голос.
— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел.— Боже! Ну й черевики! Хай їм!
Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти,— не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.
— Де ви? — спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.
— Що це я, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел.— Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння...
— Не хвилюйтеся,— промовив Голос.
— Годі вже вам фокуси виробляти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги.— Де ви? Буду я ще хвилюватись!
— Не хвилюйтеся! — повторив Голос.
— Зараз ви хвилюватиметесь,— погрозився містер Томас Марвел.— Де ви? Хай лишень я побачу вас...— А може, ви поховані? — спитав він, помовчавши.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
— Пі-у-їт! — цвірінькнула десь далеко вертихвістка.
— Теж мені пі-у-їт,— сказав містер Томас Марвел.— Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.
— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку.— То я випив. Так я й думав.
— То не сп’яну,— промовив Голос.— І з нервами у вас гаразд.
— О-о! — протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло.— То я випив,— безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись.— Але можу присягтись, що я чув голос,— прошепотів він.
— Звичайно, чули.
— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.
— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.
— Це вже я збожеволів...— сказав містер Томас Марвел.— Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це — привид.
— Ні те і ні те,— мовив Голос.— Слухай.
— От бевзь,— сказав містер Марвел.
— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
— То ти думаєш, що це примарилось?
— А то ж як? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
— Гаразд,— з полегкістю мовив Голос.— Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
— Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дригнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.
— Ну,— промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги,— то це все тобі мариться?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
— Якщо ти ще будеш пручатись,— попередив Голос,— я дам тобі цим камінцем по голові.
— Здорово,— сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця.— Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
— Все це — дуже просто,— сказав Голос.— Я — невидима людина.
— Верзіть собі казна-що,— відповів містер Марвел, кривлячись від болю.— Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.
— От і добре,— мовив Голос.— Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?
— Я — невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.
— Тут. За кілька кроків від тебе.
— Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви — просто повітря. Я — не якийсь неук!
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви — тільки порожній голос, га?
— Та ні, я — такий самий, як і всяка людина,— я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
— Значить, ви таки справжній?
— Ну звісно, справжній.
— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку,— попросив Марвел.— Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
— Оце маєш! — скрикнув він.— Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого... крім...— Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою.— Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.