Прибігши до себе, він очманіло, розгублено, ще важко дихаючи, якийсь мент стояв посеред хати. Потім сильно потер, як умиваючись, обома долонями лице й глянув круг себе. Подумавши, він одімкнув стіл, вийняв з шухляди гроші і фото Мабель, яке вона кілька днів тому дала йому, запасні карти "д'ідантіте", дані йому французькими товаришами, поклав у свій портфель, одяг пальто, капелюх і, обвівши прощальним поглядом усі речі в кімнаті, помалу вийшов у коридор.
Через півгодини він був у Кіндрата, який уже ждав його з упакованими валізками. Побачивши Петра з голими руками, він злякано спитав:
— А де ж твої валізки?!
— А ось. Оце ж моя.
— А ті, що Стовер тобі купив?
— Ті лишилися Стоверові.
— І всі убрання, і вся білизна, і...
— Усе чисто. По-перше, це не моє, це "ліврея" дому. А друге, що коли б я те все взяв, то це б показало, що я сам виїхав, утік. А це для нас небезпечне. Нехай думають, що мене вкрадено большевиками і вбито.
Кіндрат сильно почухався і сказав:
— Ех, шкода! Які ж кустюмчики! А білизна? А краватки? Шовк, та який!
— Ну, братухо, нам тепер шовки не личать. Тепер ця ліврея нам не пасує. Ну, їдьмо шукати іншого палацу для себе.
Кіндрат пильно глянув на Петра.
— Ну, а той... а як же з Мабелю? Балакав? Петро посміхнувся.
— Балакав.
— Ну? І про кооперацію та колектократію казав, може?
— Та казав.
— Ну, й що ж вона?
— Та нічого. На словах визнає і співчуває.
— На словах? А на ділі? Нічого не запропонувала? А як же заповідь?
Петро вхопив валізки в руки.
— Ну, нема чого довго розводитись тут. Виходьмо. Ти не помітив, сліжки за готелем немає? За мною, здається, ще не було. Ну, ходім, таксі чекає. Чи швидко найдемо свій новий палац?
Та хоч і не швидко, а все ж таки знайшли. Це був невеличкий, досить чистенький готельчик, майже в самому центрі міста. Петро вирішив, що в центрі їх менше шукатимуть, ніж десь там у передмістях, а Кіндрат охоче прийняв те вирішення. Записались вони на нові запасні карти як еміґранти-чехо-словаки.
Кімната була хоч і не велика, але чиста, ясна, з двома ліжками, з шафою, з опалом, усе як слід.
— Нічого, братухо, якось пересидимо тут нашу облогу! — бадьоро, бадьоріше ніж треба, сказав Петро. — Завтра смальнемо до арґентинського консуляту, подамо заяву про імміґрацію та й будемо тут, у цій норці, чекати візи. Кажуть, що іноді дуже швидко дають, аби люди були молоді, сильні та знали роботу. Ну, а в нас чого-чого, а цього не бракує. Правда, Гриценятко?
Гриценятко й з цим згодився, але, розкладаючи речі в шафі, все ж таки зітхнув:
— Ех, кустюмчики які були!..
— Нічого, наживемо кращі! Як розведемо свою ко-
лектократію в Арґентині, та як — і зупинившись,
Петро додав: — та як арґентинський капітал вхопить нас за горло, то матимемо он які кустюмчики.
— Побачимо, хто кого вхопить!
Ну, одне слово, до арґентинського консулату пішли, заяву зробили, набрались у ньому надій, вернувшись до своєї норки, зажили в ній. Виходили з неї тільки для того, щоб купити їжу, газету, цигарок Кіндратові та іноді забирались у кіно. Але постанова була: по змозі не виходити нікуди поодинці з будинку, тільки вдвох. І то з револьверами в кишені пальта. Ні про Стовера, ні про Москву ніде поза своєю кімнатою не балакати, а про Мабель навіть у своїй кімнаті мови ніколи не здіймати. Так постановив Петро, а Кіндрат ту постанову неохоче прийняв.
РОЗДІЛ XXVII
Жан Рульо, закінчивши свої офіційні денні справи, поїхав увечері до Л єну арів. Акція посувалась так мляво, скрізь була така сила всяких дрібних і більших перешкод, байдужжя, глупоти, інерції, що на вечір брала така втома, що хотілось ось тепер отут, перед дверима помешкання Жака, сісти на підлогу, заплющити очі й не рухатись до самого ранку.
Але в Ленуарів втому як вітром здуло, — вони обоє зустріли його з таким веселим сяйвом на очах, що не до втоми було. Навіть Жак загубив свою стриманість і аж перебивав Матільду в її розповіданні. Та й як було не сяяти — вона знайшла капіталіста! Справжнього, чудесного капіталіста, який брався бути командите-ром їхньої газети, яка мала б виходити тричі на тиждень, а потім, може, й щодня. Пропонував назвати "Роззброєння і Мир". Давати в ній тільки той матерія л, що стосувався б до миру й роззброєння та світової федерації. І колектократії, розуміється. Це чудо — промисловець, власник великих миловарень, мультимільйонер Жорж Поль Савояр. Йому ідея світового миру способом колектократії так сподобалась, що він готовий хоч зараз викласти мільйони на пропаганду її.
— І на організацію колектократичних миловарень, Жако, ти забув!.
— Так, і на організацій миловарень!
Жан Рульо широким жестом погладив бороду.
— Гм. Це трохи інший мільйонер, ніж містер Стовер. Цього колектократія, значить, не залякала? Наші капіталісти, виходить, розумніші за американських?
— Наші краще бачать небезпеку війни. Вони перші будуть її жертвами.
— Може. Де ж ви його знайшли, такого хорошого?
— Це — батько мого учня, члена ячейки в коледжі. Хлопець страшно гордий, що це він переконав батька згодитися, розповівши про мої розмови в ячейці. Хлопчисько буде корисний співробітник, нехай тільки ма-туру здасть.
— Ну, чудесно.
— І завтра вже тут, у нас, о дев'ятій годині вечора має бути з ним побачення. Я гадаю, що нам з тобою треба завтра перед побаченням зійтись і намітити всі головні питання, які ми будемо з ним розглядати. Сьогодні я, на жаль, не можу, в мене ячейка, я зараз мушу їхати туди.
Жан охоче згодився і попрощався. І, вже ні трошки не стомлений, швидко й бадьоро вийшов од Ленуарів. А вони обоє повернулися до кабінету Жака. І тут Матільда, не витримавши почуття, яке всю її здіймало, гаряче обняла Жака.
— Ах, Жако, яка я щаслива, коли б ти знав! Яку прекрасну справу ми будемо провадити. Хіба ж, дійсно, для неї не варто віддати весь свій час, усі сили, та що! — все життя своє, коли треба?
В передпокої задирчав дзвоник. Матільда, не дивуючись і не питаючи, хто може дзвонити, вибігла відчинити. Побачивши візитера, вона трошки здивувалась, але не стурбувалась: це був Вашо, милий, старий, хороший Вашо, прекрасний товариш і найвірніший пар-тієць.
Жак теж трошки здивувався, але теж не занепокоївся. Швидше зацікавився: що таке могло привести до них Вашо, з яким у них не було, крім партій-ности, нічого спільного?