— Пилипе! — весело кричить Наталка, спершись на ворота і поглядаючи на темні вікна хати.— А йди-но сюди!
Йти чи не йти, роздумує Пилип, сидячи на лежанці. Вставати з теплого йому не хочеться, не хочеться виходити на ту драглисту відлигу. А може, Наталка й справді щось путнє скаже?..
— Чого тобі? — вийшовши на поріг, питає аж наче невдо-волено. Він — довговидий, тонкогубий, з білим лицем. Хоча й височенький, але в плечах вузький, та й груди запалі. Чоло чисте, опукле, поблискує якоюсь прихованою думкою.
— Журавлі прилетіли! — майже йому в лице кричить Наталка, й очі її іскряться хмелем радості, кущасті брови задерикувато ворушаться, наче їх вітерець поскубує.
— Ну й що? — спокійно запитує Пилип і переводить зір на село: на голі, обвислі стріхи, на почорнілі верби в березі та на темно-зеленкувату, заюшену розталим снігом дорогу, по якій без шереху не так біжать, як пливуть сани.
— Журавлі прилетіли! — знову кричить йому в лице весела Наталка, пострілюючи колючими жаринками зіниць.— Поспускалися біля лісу на став, а на ставу крига!
— Не розтанула...— згодився Пилип.— Весна припізнилась.
— Вона б не припізнилась, якби знову сніг не випав! — знову сердито сказала Наталка.— Ато понасипало стільки! Й коли — у квітні!.. Журавлі прилетіли, посідали на лід, б'ють дзьобами, але хіба попробивають? Біда! Це ж вони позамерзають!
— Та чого вони позамерзають? — заперечив Пилип, але,подумавши, зразу згодився: — Ай справді можуть позамерзати.
— Ходімо подивимось на них... Може, якого й урятуємо,— каже дівчинка і з запитливим благанням зазирає йому в обличчя: згодиться чи ні.
Це ж до лісу треба йти, розмірковує Пилип. Уроки приготував, сьогодні неділя. Гм... Йти чи не йти? Мати на базар подалась, наказувала вдома сидіти, але хіба хата кудись подінеться без нього? А журавлі... Ні, треба йти. Озує батькові чоботи — вони цілі, з високими халявами, снігу не набере. А хату — на замок! Нічого з нею не станеться, не вкрадуть...
І ось вони вже йдуть. На городах сніги почорніли, ніздрюватими стали. А в сліди зразу ж вода набігає. В березі замети, тут уже не розженешся, щоб побігти, тут по горбкуватому треба вибирати дорогу. Якби не небо низьке, якби не хмари повстяні, а сонце на день-другий зблиснуло, то воно б зразу повесніло. Лози свіжі такі, наче аж не зелені, а золоті. А грабчаки — диви які сердиті, ніби з самої чорної землі виліплені. Проте й на них брунькується гілля, тугенькі горошинки набучавіли. Рогіз сухий стирчить із льоду, а біля нього — наметено білі шзпки. Вже ніхто через став не ходить, не їздить — страшно.
Пилип мовчить — йому трохи ніяково, що йде з Наталкою. Краще було не згоджуватись, але тепер не вернеш назад. Із Наталкою він не товаришує, навіть у її бік не дивиться в класі, зате вже вона липне до нього, як до рідного брата. А який він їй брат? Ото й тільки, що живуть на одному кутку.
Стали через яр борсатись, а там не пройдеш: натекло вниз таловиці, можна з головою гулькнути. Поки обходили, щоб верхом добратись, то Наталка води набрала. Зупинились, повиливали, а онучі викрутили.
Ступили в ліс нарешті. Ялинки в зелених кожушках начебто пішли їм назустріч, залоскотало хвоєю. А берези — білі такі, чисті, кора їхня світиться, віття погойдується, наче коси. І котики вже є на березах — пухнасті, ласкаві. Й на вільсі котики.
— Давай перегукуватись! — крикнула Наталка і гайнула вперед. Швидко сховалась за згірком поміж стовбурами.
Пилип зостався сам. Дивне почуття оволоділо — наче нікого з ним і не було, наче ліс приглядається до нього, як до чужого. Щось привітне помітив тільки в беріз та в зеленій усмішці хвої, а вільхи й граби недовірливо супились.
І тут покотилося, спалахнуло знайоме й тепле:
— Пилипе!
Він аж усміхнувся на той окрик. І відповів на всі груди:
— Наталко, йди їсти галушки! А вона йому:
— Пилип до свиней прилип!
"І видумає ж таке",— знову подумки всміхнувся хлопець. І крикнув:
— Наталко, сонце сховалось, бо тебе, замурзаної, злякалось!
Крик вгас, і запала тиша. Далі від нього тікає, чи що? А може, роздумує, що дотепного відповісти? Справді роздумувала, бо покотилось:
— Пилипе, тебе знайшли на липі!
— Наталко, тебе знайшли в опалці!
— Пилипе, на гармошці не рипай!
— Наталко, ти жовторота галка!
— Пилип сидів на печі, їв пшеничні калачі!
— А Наталка на печі їла черстві калачі!
І хутенько побіг уперед. Вона ще щось крикнула, але він не відповів, щоб не виказувати себе. Ховався за деревами й обходив те місце, де вона сховалася, збоку. Ген вона пригнулася за кущем. Зайшов іззаду, чимдалі — ступав обережніше. Проте вона таки почула його ходу. Озирнулась переполошено, в очах завмер ляк, потім ляк змінився глузливим усміхом, вона кинулась тікати.
— Тебе знайшли на липі!.. Тебе знайшли на липі! — оглядаючись і переводячи подих, кричала й бігла далі.
Веселий гнів переповнив Пилипа. Наддав ходи, догнав дівчинку, схопив за плечі й повернув обличчям до себе. Хотів штовхнути, навіть ударити, проте побачив її розширені, переповнені довірливо-теплим полум'ям очі, й стримався. Наталка раптово посерйознішала, поправила хустку. І одвернулась, щоб Пилип не побачив, як вона зашарілась.
Далі йшли мовчки,— вона трохи попереду, не озираючись, а він позаду. Намагався не дивитись на її тоненьку постать, пробував щось насвистувати, але марно-, свист зривався, перетворюючись на шипіння. Спустилися вниз, на розлогий луг, який навесні заростав рівною густою травою, а влітку покривався стіжками скошеного сіна. Ліс одступав од лугу, а там, попереду, біліла скатертина замерзлого ставу.
— Де ж ті журавлі? — сердито запитав Пилип і зупинився.
— Звідси, мабуть, не видно,— мовила дівчинка, також зупиняючись і охоплюючи зором той білий примарний простір, що відкривався перед ними, аж ген-ген далеко підперезаний чорним поясом застиглого лісу.— Давай перейдемо через луг, аж на льоду мають бути.
Слухняно пішов за нею. Поступово в душі йому розвиднілось, гнів на Наталку прочахнув.
— А хто тобі казав про журавлів? Чи, може, сама бачила? Наталка відчула переміну в його настрої і відповіла скоромовкою:
— А їхав мимо нас дядько Танас на санях, то казав, що на свої очі бачив, як вони курликали й курликали над лісом, потім сідали на кригу, злітали вгору й знову сідали. А ще казав, що не всі могли злетіти, бо, мабуть, лапи повідморожували. Пробіжать трохи — й падають на крила. Хочуть зірватись — і не годні.