Тут, за хатою на осонні, росли вишні вздовж дерев'яної огорожі, за ними купчились кущі малини та смородини. Посеред латки полуниці, яка тут більше цвіла, ніж дозрівала й плодоносила, бо в затінку бракувало сонячного проміння, підносилась у вишину навдивовижу статурна груша. А мало не всю стіну хати обвивала виноградна лоза, на якій поміж різьбленого листя прозирало дрібненьке цятковиння майбутніх грон. Поблизу виноградної лози було посіяно квасець, і він світився латочкою ясної та ніжної зелені.
За хатою — від нашого села до сусіднього — слалось поле раннього літа, поросле конюшиною, буйно помережане ромашковим цвітом. І над цим полем співали й співали жайворонки. Ти сидів за хатою на траві з напівзаплющеними очима, прислухався до жайворонкового співу, який долинав із польового піднебесся, і відчував, що в твоїй душі давно вже не звучали такі пісні, заспокоюючи її та навертаючи до чогось глибинно-щемливого.
Ловлячи обличчям і тремтячими повіками доторки сонячного проміння, зненацька відчув, як легенька тінь упала на тебе, і, розплющившись, побачив...
...Материне обличчя на відстані витягнутої руки здавалось неправдоподібно темним, мідяно-восковим. Воно мало жорсткі риси побіля вуст і біля очей — таке обличчя намалював би старовинний художник на дубовій дошці, зображуючи богоматір чи святу; материна голова якраз затуляла сонце, і його проміння, іскрячись у розмаяних чорних косах і обертаючи їх на яскраві, такі прозорі срібні волоконця, творило довкола материної голови мерехтливий німб. Вона стояла в тому золотавому німбі, який одухотворяв її обличчя, і ти, вражений цією явиною, стежив, як сніп проміння, падаючи на голову і розсіюючись, тремтить, пульсує.
Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб. Як спочатку було тобі важко повірити у його справжність, так тепер не міг повірити, що його вже нема. І, всміхнувшись, ти попросив, щоб мати знову стала там, де стояла щойно, й навіть долонею показав те місце поблизу кущика півонії.
Якась вона добра була в той день, і її доброта проглядала чи не в кожному слові і в погляді світилась, і кожен рух, либонь, був позначений нею.
— Хіба не однаково, де стояти?
Не міг ти зізнатись, що таки не однаково, й мати, прочитавши німе благання в твоїх очах, слухняно ступила ногами на те місце біля нерозквітлої півонії.
Й знову спалахнув німб довкола її голови й розмаяні волоконця волосся заяскравіли сріблом. Гостре зворушення пойняло тебе, наче щойно ти діткнувся свідомістю чогось сокровенного, наче зумів угледіти те, що взагалі не доступне людському зору.
— Стояти ще? — спитала мати трохи здивовано. Ти ствердно кивнув, та вона не зважила на просьбу, зрушила вбік, і німб щезнув умить.— Пополудні підемо по черешні, казала сусідка, що нарвала вчора в лісі.
І зникла за хатнім причілком.
А тобі якусь хвилю здавалось, що зараз ось іде вона мимо погрібника, йде мимо криниці, під яблунею, а отой німб таки світиться, мабуть, довкола її посіченої сивиною голови.
Тут поле западало донизу, й на дні яру, в розлогому жолобі, блищала супокійна поверхня води. Блакитне її око приглядалось до небес, відображаючи повільну течію хмар, пташині перельоти. Тонкий, як галузина, струмок чистою сльозою сотався з цього завжди розплющеного ока і, в'ючись, промінився поміж соковитої лугової трави.
Мати, припадаючи на коліно, жала серпом лепеху, а ти складав її вогкі пасма до мішка. Стяті стебла різко та свіжо пахли водянистим соком. Угорі над вами, б'ючись у палкому співі, там і там здригались маленькі сірі грудочки. То були жайворонки. Тріпочучи крильцями, підібравши лапки, вони намагалися втриматись на одному місці, а то раптово провалювались, наче під ними відкривались провалля,— і вже, мовби піднесені невидимими струменями пружного повітря, зринали догори.
Ти згадав давні материні розповіді про те, як у роки колективізації вона пасла людську череду,— і чомусь спершу не зміг уявити її молоденькою чередничкою із полотняною торбинкою через плече. Не міг уявити, як, босонога, біжить завертати неслухняних корів, як у гурті своїх товаришок п'є, полуднуючи, молоко з пляшки. Не міг уявити, як збирає польові квіти, сплітає вінок і в тому барвистому вінку ввечері йде до села за чередою, що ратицями збиває хмари рожевої куряви.
І тому, що не міг уявити її в такому віці, почувався так, наче свідомо в чомусь завинив перед матір'ю, наче зумисне подумки скривдив її.
— О, гніздечко,— сказала мати, відкладаючи серпа вбік. І, ставши навколішки, долонями розгорнула косатий кущик трави.— Ще зовсім тепленьке...
Обличчям відчула чи чутливою шкірою долонь, що гніздечко ще тепле?
А воно, викладене з сухих стебелець, наче прив'язане до живої трави, світлою таємницею лежало на самісінькій землі, і в овалі цієї таємниці звабливо біліло троє, в зеленавих цятках-веснянках, яєчок. Ви з матір'ю обоє схилились — ти торкався своєю головою материної голови — і довго дивились на пташине гніздечко, мовби ось перед вами відкрилася загадка.
— Жну й не чую, що сполохала пташину,— мовила мати, докоряючи сама собі.
— Чиє це гніздечко?
— Либонь, травник звив, хто ж іще.
— Травник? Є така пташка?
— Чом нема, ген б'ється над нами.
То припадаючи до землі, то злітаючи вгору, поблизу крутився димчасто-сірий травник, що мав білий поперек, білий низ тіла, покритий чорно-бурими плямками, які видавались трохи густішими на шиї, на зобі та по боках. Травник розпачливо скрикував — із чорного дзьобика ті скрики вилітали як безсилі погрози.
— Вже скоро пташенята появитись мають,— сказала мати, відпускаючи з рук кущик трави, і її стебла, зімкнувшись, одразу й замаскували гніздечко.— Ходімо звідси, хай мала господинька сідає та висиджує, бач, як гнівається на нас.
Мати звелась, ти закинув на плечі мішок із нажатим зіллям. Тримаючи в руках серпа, на якому вогко зблискувало сонце, мати ступала над галузиною струмка, і об її повні литки билось волоття трави.
— Хай сідає пташка на гніздо, вже скоро й висидить потомство.
Коли поверталися додому стежкою поміж конюшини, згадалось тобі давнє... Зима, в хаті непалено, шибки вікон замуровано кригою; іній виступив на відрі з водою, що стоїть на ослоні біля столу, і, здається, на материних щоках виступив... Лише пізніше ти зрозумів, що побіліли вони від переживань, від остраху, а тоді здавалось — іній на щоках, бо зима надворі і в хаті студено. Мати навинулась на якусь тільки хвилину, в теплій вовняній хустці, у куфайці, у валянках, і, поглянувши на вас, трьох дітей, знову зникла з хати, ховаючись на горищі. Там, на горищі, повнісінько всякого мотлоху, затягненого павутиною і присипаного порохном, зосталось і сіно, бо німці забрали корову, то мати влаштувала там схованку. Про цю схованку ви знаєте, але чомусь боїтесь навіть думати про неї.