Едгар був радий зустрічі зі мною. Він аж сяяв увесь, плескав мене по плечу, потім повів до своєї кімнати, де на стіні висів великий фотопортрет Брехта, а під ним — гітара й безліч книжок кишенькового формату на саморобній етажерці. Я чув, як він за дверима докоряв хазяйці, що вона не впустила мене до кімнати, потім повернувся з пляшкою шнапсу і, весь сяючи, розповів, як того вечора в театральному комітеті виграв битву "проти тих смердючих псів із ХДС", а далі попросив мене розповісти все, що я пережив з часу нашої останньої зустрічі. Ми з ним ще хлопчаками гралися разом кілька років підряд. Його батько був колись банщиком, а потім — сторожем на спортивному майданчику поблизу нашого дому. Я попросив звільнити мене від довгої сповіді, в кількох словах змалював йому своє нинішнє становище й попросив реалізувати мій чек. Едгар щиро поспівчував мені, одразу все зрозумів, дав мені тридцять марок і навіть не хотів брати чека, але я благав таки взяти його. Здається, я мало не заплакав, благаючи взяти у мене чек. Нарешті Едгар, трохи образившись, узяв, і я запросив його приїхати до нас і подивитись на моє тренування. Він провів мене аж до трамвайної зупинки біля кальківської пошти, але я, помітивши по другий бік площі вільне таксі, помчав туди, вскочив у машину і встиг побачити тільки широке бліде обличчя Едгара: вираз у нього був спантеличений і ображений водночас. Тоді я вперше дозволив собі таку розкіш як таксі, але якщо хтось коли-небудь і заслужив таксі, то це я в той вечір. Я вже не мав ні сили, ні терпіння трястися в трамваї через увесь Кельн і ще цілу годину чекати, поки побачу Марі. Таксі коштувало мені майже вісім марок. Я дав водієві ще п'ятдесят пфенігів на чай і подався сходами нашого пансіону нагору. Марі з плачем кинулась мені на шию, я теж заплакав. Ми обоє пережили стільки страху одне за одного, наче були розлучені цілу вічність, в розпачі навіть поцілуватись забули, тільки повторяли пошепки знову і знов, що ніколи, ніколи більше не будемо розлучатись. "Поки смерть не розлучить нас", — шепотіла Марі. Потім Марі "приготувалась", як вона завжди говорила, — напудрилась, підкрасила губи, — і ми пішли в харчевню на Венлоерштрасе, з'їли по дві порції гуляшу, купили собі пляшку червоного вина й повернулись додому.
Едгар так і не пробачив мені до кінця ту поїздку в таксі. Ми потім стрічалися частенько, Едгар навіть допоміг нам ще раз грошима, коли у Марі був викидень. Він і не згадував ніколи про ту мою поїздку в таксі, але в нього лишилась недовіра до мене, яка не згладилась і досі.
— Боже мій, — вигукнув батько голосно і якимсь новим, незнайомим мені тоном, — та говори ж голосніше й й чіткіше і розплющ очі. Більше ти не обдуриш мене своїми трюками.
Я розплющив очі й поглянув на нього.
— А хіба я балакав? — запитав я.
— Авжеж, — сказав він, — щось бурмочеш собі під ніс, але єдине, що я розібрав, це "погані мільйони". Ти повторив ці слова кілька разів.
— Та це і є єдине, що ти можеш і повинен зрозуміти.
— І слова "безготівковий чек" я теж розібрав.
— Ну, гаразд, — мовив я, — а тепер сядь і скажи мені, що ти собі надумав — яку допомогу можеш давати мені щомісяця протягом року?
Я підійшов до нього, лагідно взяв за плечі й посадив у крісло. Він одразу ж підвівся, і ми так і стояли віч-на-віч, майже впритул.
— Я обдумав це діло і так і сяк, — тихо мовив він, — якщо ти не хочеш прийняти моєї умови про солідне навчання під контролем фахівців, а маєш намір працювати тут... то, власне кажучи... так, я гадаю, двісті марок на місяць вистачить тобі.
Я певен, що він хотів сказати — двісті п'ятдесят або триста марок, але в останню мить передумав і сказав — двісті. Проте його, очевидно, злякав вираз мого обличчя, бо він додав поспішніше, ніж це личило його випещеній особі:
— Геннегольм говорив мені, що аскетизм — основа пантоміми.
Я все ще мовчав, тільки дивився на нього "порожніми очима", як дивиться клейстівська маріонетка. Я навіть не обуривсь, але був так здивований, що довгим тренуванням завчена гримаса з "порожніми очима" з'явилася сама собою. Батько почав нервувати, у нього на верхній губі проступили дрібненькі крапельки поту. Проте в мене ще досі не зародилось ні почуття гніву, ні гіркоти чи ненависті; мої "порожні очі" поволі сповнювалися лише жалістю до батька.
— Любий тату, — сказав я стиха, — двісті марок — но так уже й мало, як ти, здається, подумав. Це досить пристойна сума, і я не збираюся сперечатись про це з тобою, але чи знаєш ти принаймні, що аскетизм — дорога втіха, У всякому разі, той аскетизм, який має на увазі Геннегольм; він має на увазі не аскетизм, а дієту, багато пісного м'яса і салати. Найдешевша форма аскетизму — голод, але голодний клоун... а втім, це краще, ніж п'яний клоун.
Я відступив трохи назад, бо мені неприємно було стояти так близько до нього й бачити, як краплі поту на його губах дедалі більшають.
— Знаєш що? — запропонував я. — Давай поговоримо не про гроші, а про щось інше, як належить справжнім джентльменам.
— Але ж я справді хочу допомогти тобі, — сказав він у розпачі, — я охоче дам тобі триста марок.
— Зараз я нічого не хочу й чути про гроші, — мовив я. — Тільки хотів би пояснити тобі, що було найдивнішого для мене в нашому дитинстві.
— Що ж саме? — запитав він і так поглянув на мене, ніби чекав смертного вироку. Він, певно, думав, що я почну говорити про його коханку, якій він побудував віллу в Годесберзі.
— Не хвилюйся, — сказав я, — це тебе тільки здивує: найдивнішим спогадом про дитинство є те, що ми вдома ніколи не могли нажертися досхочу.
Почувши слово "нажертися", батько здригнувся, проковтнув слину, потім осудливо засміявся і спитав:
— Ти хочеш сказати, що ви ніколи по-справжньому не наїдались?
— Саме так, — спокійно відповів я, — ми ніколи по-справжньому не наїдались, принаймні так було вдома. Я й досі не знаю, чим це пояснити — скупістю чи якимось принципом; мені було б краще думати, що скупістю, але чи знаєш ти взагалі, що відчуває дитина, коли вона з обіду й до вечора ганяє на велосипеді, грає в футбол та купається в Рейні?
— По-моєму — апетит, — холодно зауважив він.