Бо труну від поривання звіра
при безодні ватрок сизих,
потурбовану, мов човен вирвавсь!—
дужі зберігають Жизни:
Жизни! в пламінь крильми лебедині
при будівлі, що не вмре,
а на три господи розгодинить,
висотою: в білий хрест.
Він основою над смерть постанув,
аж до поля зорениць—
від неспомного від океану
з прірви, де горіти зріс.
Та від перекладини—руками
сили неба невидимі
хресно просіяли! й розмикати—
смертників кайдани з міді.
При верхів'ї розсуд просвітлівся:
при істотах, що з огню —
повіваючи в три пари крилля,
зором нас не проминуть.
7,VI.64
ПОСТІЙНИЙ СВІТЛОКРУГ
Де тремтить нестерпна зірковиця,
збігши на вали безодні,—
непорушно в сон труна сповита,
в спокій! мов кораблик зовні.
Хай чорнотами зловісні брили
покришила смерть, як хліб.
Коло берега в припливи милі
бризнеться і сонце вслід...
Гляне ласкою на домовину,
з гілки викличе, з небес,
не зорю падучу! — дзвоном дзвінну
пташку: втішити тебе.
Відсвітивши в чисті повноводдя
від чола вишневу кров,
подарує, де рідня недомна—
з вечора свячений корм.
Скоро зійде, безконечно блідний,
в просинь скорбі—молодик:
наче брат, жаліти з гір! бо звідти
до життя й струмок збудивсь.
11.VI.64
МІСЯЧНИЙ ВЕЧІР
Горнуться тумани й сповивають
сон безвинний твій, твій гробик.
Помира пурпурністю без краю
вечір: вечір добрий, добрий!
На фіялках скатерті морської—
місяцева скибка хлібна:
в поминання дар! вінець подвоїть
при воді, що в смерть поблідла.
Ждатиму, аж доки знак небесний
з блисками почне скликати.
І в нетлінній течії присестрить
голуб, світністю крилатий.
Все при невзоримій глибочіні
ждатиму німіш від скелі:
звідси двері в зустрічі розчинить
погляд сонця—двері теплі.
20.VI.64
БУРХЛИВИЙ ЗАХІД
Множена, як і тривожна, входить,
розливаючи згорання—
воля моря! коло тебе в подих
повені, мов зелень, звана...
Відкриваючи й твої недавні
спогади, що перейшли.
Я не чув, бо з кручами найдалі
розділя пожар ялин.
І тепер—неначе скеля стигне
в мох! то домовина в горе...
Де привиддя вічно негостинне,
мечеться, з негоди зморне.
Раптом чайка, крильцями висока,
в трепеті спадає, з тайни —
провіщаючи: твій сон в оковах
весь лампадками рознятий.
28.VI.64
ВЕЧІР ВЕСНИ
Небо—гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.
Де замок, що блискавки чотири,
з полум'я ключів одвічних:
на труну—на віко, в смерть закрили! —
вже любов твоя посвідчить.
Дохлюпнеться й найрідніший шепіт,
де ліхтарний мріє міст.
Мирно в смерті—проліски найперші,
з криги: до грудей візьміть.
Це—даровано напроти болів,
з воскресіння: знаком хресне.
Небо! тільки твій приплив дозволить
відновити сяйво з весен.
28.VI.64
ЧИСТА ПРИБЕРЕЖНІСТЬ
По карнизах світла— дощик ходить,
сизими руками сіє...
Випити ж, душе! згубивши гордість,—
зілля моря невесільне.
Все—злетить, над жовчну зеленизну,
вибух сивий: розбивати,
ніби в кару, кручу серця бідну,
з болями через обвали.
Всюди твій несплаканий пристанок
видно над ланами моря,
серед огнища плачів, що брано—
з бурі: в грудях відговорять.
І повтори кружністю поткались,
бігши—скойку заливати.
До гробів горить небесна жалість:
обмива в собор посвятний.
3.VII.64
ОКЕАНОВЕ ДОСВІТТЯ
Доля найбіліший гнів пророчить,
зводячи долоні з бризку,
де руїну від каміння ночі,
сіру: розпали закриють.
А в сусідстві спочуття кривавне
б'ється з блиску течією...
ні! мов сірка, зеляно не в'яне—
мчати чергою своєю.
Береже з біди незнаний острів,
як часовню мідних трун:
там—вістки, метеличинки прості,
небо в полум'я вберуть.
І не мучитиме смертна стужа
від пісків—забуте серце:
без зірок забуте! де подужа
біль, аж поки кров воскресне.
Десь: останні, з берегів не згиньте
спомини від юних стріч!...
все—в свічадності вино розлите,
все, немов стихар, стремтить.
4. VII.64
НЕЗНАНИЙ ПЕРЕХІД
Глибина: в грозу, як пряжу, вбрана,
як в ожинник, і синіша,
розділила! з липня чайок зграя—
при біді твоїй страшиться.
І прокинувши гілля далеке,
в сторону, де вмерла юність:
ти погас, мов ґнотик, білоклене! —
серед змій, вінцем отруйних.
Розділила: з книги хвиль значити
межі смерти, як і моря,
де душа згадає сни в'язничні,
а кістяк гріхи розорять.
Звідси, загубивши жовклий череп,—
линути без крил на тойбік.
І великій схимі все чернече
скорбництво себе вподобить.
Вернуті на сплески світла кличні:
до потлілих трун, всі—вдруге,
здіймуться з воскресної каплички,
відболівши море трудне.
Вал димить, як бразолінні печі,
звівши серебро в ікону.
Вечір; і твоя коса полегшить—
смутки: на плечі світкому.
5. VII. 64
НАПРЯМОК ВЕЧОРА
Шлях—збирає огнища розлиті:
в коливання скиб вишневих.
Доле моя! з моря, як з молитви,
зводяться в кадильність меви.
А не відсвітити перстень свідчий,
де він: чи з труни скотивсь?
Крильми сизий вечір на відхідді
в прірві спалить острівки.
І сповивши крепом проти ночі,
десь, при громі неземнім:
похорон—плечей і снів жіночих,
не зрида дощів над ним.
Доля моя, тиха і невчасна:
через океан, як плач—
полум'ям і чайками звінчався
шлях, що душі розлуча.
Протечуть сузір'я в обрис кутий,
зріючи: гвоздичок ватри.
Не для мене серпик! зійде з пустки—
сині колоски зібрати.
11.VII.64
ПРИМАРНІСТЬ
Мріється, що тихо ти до мене
стала при швидкому вітрі.
Море: мов ялини в незміренне
поривання звалить литись.