Книга згір'я—в круках, як чернетка;
і доріжка: нам на сповідь.
Крізь дощів'я вслід воскреслий череп
світлить воскові тополі.
Кущиків стобарвні сни зворушать,
біль кровинок! — трави вчасні.
Стану: мов, до сліз, дитяча зустріч,
молитовністю при чаші.
Східній кленик; черлість подорожня;
в тінь єпітрахіль сплеснеься.
Тиша (до ридання поря, шкода)—
тут когось нема в оселях.
Мовою німою гори в розмах—
синь; орел від крівлі скрилить.
Дальня, мов дихання—найдорожча,
ти одна, мій мирт примирний.
9.XI.68
ПОЧАТКОВИЙ СНІГОПАД
До ялин благословення сніжне,
з білої руки; як пчоли.
Жду тебе! зідханнями оживши
й пурпуром, гілля шепоче.
Мов леліяв ліс: довіку жданий
висвіт надпрестолля в себе.
(Хоч залізний ворог прикажанив,—
рев'я в ребрах піднебесне).
Нам—часовня вічна при дорозі,
з каменю сузір'їв чиста.
Хуртовина ж, мов прочанка, скорить
сиві кроки через листя.
Нам забути збір образ докучних,
бачачи планет лампадку.
Всюди, мов берізок острів: душі—
в сніжній видноті поглянуть.
10.XI.68
ЛИСТОПАДНИЙ ОБРАЗ
Відбезуміли незгоди в бурях,
значені під перстень смерти.
Глянь: мільйон монастирів! полюблять
від ікони день озерний...
Сніжні ризки викладено в образ;
та з галузок—шовк огненний.
Милості святих очей відродять
стан кісток від чорнокленів.
Помоліться, схимники з мовчання! —
зелен острів; сліз крижинки.
Страшно знати: як зірки промчаться
наші, над гроби найнижчі.
Підкорися, серце, в правду хресну! —
місяць, мов лілея, просить...
просить небо з війкового терну,
і кривавиться крізь осінь.
11.XI.68
І
Ми розділені; ми—найрідніші;
смерть і океан між нами.
Через хуртовину, без доріжки,
гіркоті листків минати.
Ніби корабель зими без тебе;
тисячовітрилля мчиться.
Чую: поруч ти! в огні оберне
дзеркало зірок—обличчя.
І висока віхола з неволі
наша! вбрала ліс димучий.
Бачу: гілку озеро прилонить
мов косу твою, від кручі.
Хуртовині скрізь ланцюг нещастя
рвати, крізь топольні пустки.
Вік прощення: білістю почався,
нам до зустрічі спокутний.
13.XI.68
II
Чудо снів і палахких берізок
свічено снігам, на острів!...
як провістя: з берегів зберіться,
з приозер'я горя, в гості.
Нетрі! над зеленими гробами
каменів—сім'я знаменна.
Всі в найзірчанішу барву вбрані,
красні берестки, як з неба.
Навіть глибочі над смертю водні
склали крижані галузки.
І, крізь бурю, сонцеві долоні
в сиві прядива сгорнулись.
Ми з тобою ниву полюбили—
рідну, в хуртовині денній.
Гори зводять паруси білисті,
свідки: про твою сердечність.
14.XI.
Вдосвіта, не висловлю: велична
виднота! — чи вбрати в думку?
Острахи гіркі мороз накликав—
крізь печаль: як тінь докучну...
і чого? —пройшла чого до стежки,
на листки, що криво впали?
Пальці втоплеників прибережних,
моторошно нетерплячі.
А притьма згадались проти гніту
молитви наспівні з служби,
їх повторюючи, правду звітну
враз відчув: їх сили дужчі.
Потім—ніби від надгір'я здогад
провиднів крізь смутки хворі.
Бо поклінністю чуття знаходять
просвіт радости в дорозі.
16.XI.68
ВОСКРЕСНИЙ ЧАС
Очі озера: святі! без муки
від гробниці всіх снігів.
І фіялку волі—відімкнути,
ключ від просвіту настиг.
Ключ обсипано в квітневу радість,
і над огник—онікс легшу.
Хоч верба, чи вийшла наридатись? —
жертва, в місяці, шаленству.
Ключ—напроти чорної провини,
що карала крига вкруг:
для поради сонцевої вірний
ключ, і тайну доторкнув.
Доля люба, на озерні очі—
процвітами фіялкова:
віє вісткою! з огню пророчить,
з воскресіння серця—воля.
27.IV.69
І
Незглядимі круки вкруг чигають,
крилами вчорнівши в слідність.
Заробітно: з гнаного відчаю,—
кружать! свічку підглядіти.
Білу свічку вбити, свічку-волю;
бо,страсна, їм ворог мирний.
Стала: "Я вам променем промовлю
про неправду змія й свірнів".
Відтерпи: їх сіркова спокуса
скривджує з пристроїв ярих.
Бо заміною,— за гріх! даються,
проти тогосвіття в карах.
То: між небом нижуть і землею
пеклокрильці "воздух" тайний.
То: гіпноз огню, людоту мерхлу
силячи—на смерть стинатись.
Тінню їх залізнооко в розмир
кружать кажани дзвенющі.
Відтерпи напасті! знов боронить
яблуня—стежки і душі.
З.У.69
II
Проти вогнекрилля в реві й димі—
пеклого, з пір'їн гудучих;
проти кішла, звідки смерть відмірить
стежку крови при сундуччі,
стежку розграбунків серця й поля,
й кістяків—-на скарбний брязкіт;
проти прірви, де гріхи половлять
медом голосів заразних,—
збережім весну в мільярд коронок
роснихгз вишнями квітниться,—
і ялину неба зіркового,
мов різдвяну з повносвіччя.
Збережім: луги, струмком веселі,
стрівши (й цвинтар не розлучить!)—
сонце журавлине серед стелі
голубої хати в лузі.
Збережім луги: дарують, ждучи,
над вінок сузір'їв—ласку.
Крильні сфери, стежами жемчужні,
з вічного життя скликають.
І відкрився, над кристалля зводів,—
зверх небесних чайок церкви,
в зірці з блискавок: престол визвольний,
звідки сонце—душі хрестить.
9^.68
ГОРНІЙ СКАРБ
Безнебесні, хоч, на срібних горах,
де мости із самоцвітів:
ми—злидота! комашня міжгробна;
і скелети глина змістить.
Кров зотліти в листя перев'яне,
через смерть і сніг тойбіччя:
всім,— а, мов магнолія, віясте
світло втішення домчиться.
То благати бранцеві дрібному
з милости, що ввік прибутна—
в білого Ісуса: хліба—корму
крихотку, від сонця в грудях.
Всім сузір'я схиляться трибратні:
від надсвіття вишень рідних...
до відпущення провин при брамі,
звідки свічі днів судились.
Близько цвіт, немов дитячий усміх—
щирий! з острова надходить:
бо зустрівся кущик огнеустий,
кинувши галуззя в досвіт.
5,7.V.69
ДЕННА НІЧ