Олюнька

По тих словах прикликав Олюньку до себе, погладив її по голівці і спитав:

—Як називаєшся, дитино?

— Олюнька.

— А скільки тобі років?

— Либонь, десять.

— Знаєш молитви?

— Знаю, дідусь мене навчили.

— А маєш ти книжку?

— О, має, має! — відзивається дідусь.

Старий був гордий тим, що купив онуці книжку.

Учитель поглянув на книжку, а відтак узяв дитину під бороду, погладив по лиці і каже:

— Ну, а тепер будемо вчитися. От, бачиш, моя Олюнько, як пізнаєш оці всі значки, як вони називаються, будеш їх складати докупи, і вийде з них ціле сло­во. Зараз тобі покажу... А хочеш ти вчитися?

Учитель говорив до Олюньки лагідним голосом, яким промовляв до неї хіба дідусь. Вона осміліла і зараз-таки полюбила вчителя.

— О, хочу, хочу! — промовила, а очі її аж засвітилися. Вона схопила вчителя за руку й поцілувала щиро.

— Ти, Олюнько, будеш отут сидіти,— показав їй учитель місце на лавці,— а ви, хлопці, не робіть їй збитків, бо вона сирота, то і бог покарає, і... лінійка буде в роботі!

Учитель виконував конечні тілесні екзекуції сильною сливовою лінійкою.

Зараз розпочалася перша лекція читання. Учитель показував Олюньці пооди­нокі букви і називав їх. Олюнька виявилася дуже понятливою дитиною. Дідусь з радості аж не міг всидіти на лавці. По закінченні науки питається вчителя:

— А що гадаєте?

— Буде добре. Видно, розумна дитина.

— О, дуже розумна дитина! Я вам кажу, що розумна. Такої другої годі знайти,— старий Луць випростався з радощів.— Пане реєнцє, припильнуйте її, прошу вас, а я буду вам дуже вдячний за те... Я розуміюся на чемності.

Це означало обіцянку окремої винагороди.

Луць погладив іще раз свою любу внучку по голівці і вийшов.

Ідучи дорогою,старий тішився, яке то буде для нього щастя, як то він буде собі в неділю лежати— взимку на печі, а влітку в садку, — а Олюнька буде йому вголос із книжки читати. "Й по музиках та вечорницях не буде волочитися, як засмакує науку,— закінчував старий свої веселі міркування, — а це в нинішніх часах значить дуже багато. Го-го! А то все темнота та й тільки. Ціла забава в них гуляти, пити та до хлопців зуби сушити!" І старий махнув рукою, начеб хотів відігнати всі ті злі спокуси від своєї внучки.

Луць увійшов весело в хату, — цe в нього рідко траплялося, — зняв з себе новий кожух, повісив на жердку над полицею та й каже:

— А що? Не говорив я, що все буде добре!

— Що таке? — питає невістка.

— Та професор казав, що Олюнька дуже розумна й понятлива дитина, будуть з неї люди. Боже, дякую тобі за ту ласку й потіху! От славна дитина, на ціле село...

— А що ж казав на ваші діти? — питає Ганна.

— Що? Нічого не казав... не було коли... Tа я й не питався.

— Бо ви лиш одну внучку маєте, — каже Ганна з досадою.

— Одну не одну, таж і ваші діти люблю та кривди їм не роблю. Але Олюнька сирота, і крій мене ніхто нею не журиться, а твої діти мають тата, маму, нехай вони ними турбуються. На мою стару голову трохи забагато клопоту... Та й яка ти смішна, Ганю! Хіба ти сама не можеш більше зайнятися своїми дітьми? Тобі здається, що як даси дитині їсти й чисту сорочку, то вже досить з тебе. Візьми лошатко: як його не попестиш, не заговориш до нього по-людяному, то до руки тобі не піде. Так і чоловік, і дитина. А від тебе що воно почує? Гнів, крик, прокльони, — то які твої діти будуть? Ну, ну, не дай боже!.. А твій чоловік не міг би трохи про дітей подумати? Та ба, він тільки дивиться, чи з жін­ки фартушина не злітає... тьфу!

Старий перестав говорити. Ганна закусила губи, але боялася огризнутися. Андрій стояв засоромлений, м'яв у руках шапку й не знав, що з собою робити.

Олюнька ходила до школи цілу зиму. Кожного вечора запитував її Луць, чо­го навчилася в школі, щo має задане, казав їй повторювати вдома з книжки й силувався вгадати, чи Олюнька добре знає знаки. Старий протирав очі, придив­лявся до не знайомих йому, німих букв.

Олюнька робила великі поступи в науці. Коло різдва складала вже слова, а у великий піст таки вже й читала.

А Луць аж помолодів з радощів. Коли лише який сусід зайшов до нього, а Олюнька була дома, зараз кликав її до себе й казав читати, а перед кожним хвалився своєю внучкою, що нема такої другої в селі.

— Бо то, видите, сусіде,— говорив він,— така кругла сирота без родичів, об-штовхана, оббита, а має добру голову й золоте серце! — І цілував Олюньку в чоло, в очі, і пригортав до грудей.

Люди знали добре, яка була доля Олюньки у вуйни, тому й признавали правду Луцеві та завидували йому за таку добру дитину.

Одного разу зайшов до Луця шляхтич, котрий ходив колись до школи в міс­ті, й усі вважали його дуже вченим. Старого ж закортіло й перед ним похвалити­ся розумом своєї внучки, хоч дуже боявся, чи проба піде добре. Старий міркував собі: "Що іншого перед людьми, які не вміють читати; хоч і скаже щось не так, то зійде,— але тут буде тяжче. Ану ж дитина помилиться, а він розголо­сить по селу, що Олюнька нічого не вміє! Тоді й вийду старим дурнем..." Але кортячка перемогла, і старий попросив пишнівського вченого, щоби "виагзамінував" Олюньку.

Учений розкрив книжку й казав Олюньці читати. Олюнька читала поволі, але виразно й певно. Учений сказав до Луця:

— Дай вам боже, дідусю, діждатися з неї потіхи. Як дотепер, то вона читає дуже добре, над свій вік.

Старий аж почервонів з радості і не міг промовити слова, лише притиснув Олюньку до своїх грудей так сильно, що дівчинка мало не закричала. Зараз другої днини пошпортав щось старий у своїй скриньчині, від котрої ключ носив усе на шиї, і сказав, що мусить поїхати до міста. Був це ярмарковий день, то неважко було йому присісти до кого-небудь на віз.

Вернувши з міста, старий пороздавав дітям Андрія калачі, коники й ляль­ки. Олюнька стояла коло запічка, дивилася своїми чорними оченятами на діда та дивувалася, що дідусь не привіз їй нічого. Луць прикликав дівчинку до себе, казав їй замкнути очі, а сам повісив їй на шию кілька шнурків гарних ко­ралів.

— Ану, отвори очі та подивися! — каже, а сам обертає дитину в різні сто­рони і приглядається до неї з радістю.

Ганна аж затряслася з заздрощів. За її рахунком коралі варті були яких п'ятдесят ринських.