Олюнька

Але повінь не була така боязлива й зайшла до каплиці. Святий Михайло, як фігура стояча, був прикріплений до задньої стіни залізним прутом і тому остав­ся. Та чортові при допомозі води удалося вислизнути з-під ніг святого воїна і попливти світами.

Михась Ясів добрався й собі до хати і став робити порядки. Вигорнув болото з хати, застелив долівку соломою і став поратися коло печі. Засунув коцюбу досередини і наткнувся на щось тверде. Спочатку гадав, що жінка забула в печі горщик зі стравою, але то було щось не те. Він зачепив коцюбою та й став тяг­ти... і витягнув на припічок чорта. Чорт вилазив з печі пащею наперед. Здавало­ся, що роззявив її просто на Михася, начеб хотів з'їсти. Михась настрашився, кинув коцюбу і вибіг як несамовитий надвір та став брести в болоті по обійстю, не в силі з переляку промовити слова.

Побачив його сусід.

— А що таке, панє Міхасє, танцюєте по болоті? Михась тепер отямився.

— Ой, сусіде, я ледве живий... Ходіть сюди й подивіться... я сам боюся до хати ввійти.

Зацікавлений сусід переліз через перелаз і зайшов до сіней Михася.

— Йдіть ви, бо я, бігме, боюся! — каже Михась.

Сусід не знав, що про те думати. Гадав, чи не гадина запливла до хати Миха­ся. Для безпечності взяв у руку залізний рискаль, що стояв коло дверей у сінях.

Михась відчинив обережно хату. Сусід подивився уважно, переступив поріг, а далі підступив до печі, схопив чорта за руку й витягнув посеред хати.

— Ха-ха-ха! Та то, бігме, з-під святого Михайла з каплиці... Ха-ха! А то небо­рака з-під одного Михайла визволився, а другому до печі вліз... ха-ха-ха! І го­ворять, що чорт має бути дуже розумний... ха-ха-ха!

Сусід лишив Михася з чортом у хаті, а сам побіг розповідати сусідам новину, що Михасеві чорт до печі заліз.

Назбігалося багато людей. Оглядали диво на всі боки, бо поки чорт був у кап­лиці на своїм місці, ніхто не наважувався приглянутися до нього ближче. Але тепер лежав він немічний і вимазаний болотом. Шляхта перевертала чорта на всі боки, поки хтось не відломив йому хвіст.

— Що я з ним зроблю? — радився Михась людей.— Якась біда напосілася на мене!

— Занесіть його до двора до пана, бо то його каплиця, а він вас за труд певно винагородить.

— А де ж би я його ніс? Господи! — відпекувався Михась. — З мене би люди сміялися... Та то біда така велика, як телиця...

— То візьміть на фіру й завезіть, — радив інший. Другої днини Михась запріг коні, положив чорта на віз, прикрив соломою й повіз до двора.

Пан сміявся, аж за боки брався, угостив шляхтича в канцелярії й дав йому за те фіру сіна й ринського.

XI

По смерті Луця Олюнька ходила ще ту зиму до школи. Коли настала весна, вуйна й слухати не хотіла про школу.

— Хіба ж вона в школі і шлюб буде брати? — говорила Ганна до Андрія.— Таж то гріх, щоб така дівка дармувала над книжкою. Коли ж вона навчиться господарської роботи?

Андрій не перечив жінці, але, знаючи, що покійний Луць поставив над ним контролера, пішов тихцем, потай від жінки, до Шевка порадитися, що робити.

— То, видите, пане Якуб'є, покійний тато хотів, щоб вона ходила до школи, тому й я би не хотів його волі не виповнити (він соромився признатися, що таки боїться Шевка, щоб йому не відібрав опікунства), а моя Ганна й говорити не хо­че про те.

— Ваша жінка має рацію, що так робить, — каже Шевко.

Андрій аж рот роззявив, почувши таке слово. Він не міг зразу зрозуміти, чи Шевко каже правду, чи жартує. Та Шевко повторив і те раз, що Ганна має рацію.

Андрій привик дотепер чути на свою жінку самі докори. Ніхто і ні в чім не при­знавав їй рації, а він сам ніколи б її говорення не слухав, якби не те, що боявся її як вогню.

— Так гадаєте? — питає недовірливо Андрій.

— Авжеж. Дівчині вже п'ятнадцять літ. Читати навчилася. Або вона буде книжки писати, чи буде ксьондзом? Нехай буде доброю шляхтянкою, а до то­го треба не самого читання й писання, але ще чогось: ознайомитися з госпо­дарством, навчитися кожної роботи — от що! А то якби її так усе посилав до школи, то далі забуде, на чому біб родиться, та й не буде знати, як вареха нази­вається.

Андрій аж зрадів, що хоч раз його жінку розумні люди похвалили.

— Та, правду кажучи, пане Якуб'є, і я так собі мислив, але я, властиво, вас не хотів розгнівити... Тато так вас просили й бажали собі, щоб Олюнька ходила до школи.

— Який же ви чудний чоловік! Гадаєте, що покійний ваш тато бажав собі, щоб Олюнька до сивої коси ходила до школи? За що ж я мав би на вас гнівати­ся? Коли ви й ваша жінка, а особливо ваша жінка, не будете Олюньці кривди робити, то я вам прикрого слова не скажу.

— А яку ж би я їй кривду робив? — оборонявся Андрій, зраділий тим, що не буде мати потреби перечити жінчиній волі.

— Ну, яку? Ви не знаєте, що значить кривда? Та ви як ви, ви добрий чоловік, але вибачайте, пане Єнджею, за слово, ви баба, і я на вашім місці, якби мені

так жінка їздила по носі, то я би її за косу та так випарив, що пити просила б. Андрій, маючи на гадці те, що він дуже підлеститься до Ганни, коли їй скаже, що Шевко її похвалив, не думав сперечатися з Шевком і пішов додому.

— Знаєш, Ганно, я також собі так розгадав, що Олюньку нема чого до школи посилати... Нехай уже буде дома та й навчиться чогось робити коло господар­ства.

— А я хотіла б видіти, що б з того було, якби ти інакше розгадав, ніж я го­рю? — спитала Ганна і взялася попід боки та стала проти чоловіка.— Як то може бути інакше? Га? Хіба я розуму не маю чи що?

Андрія мов водою зілляв. Він відчув своє безсилля перед волею жінки.

"От іще щастя,— подумав Андрій,— що Шевко не сперечався... Що ж би я був тоді, нещасний, зробив?"

— Чого ти ходив до Шевка? — спитала Ганна гостро.

— А ти звідки знаєш, що я до Шевка ходив? Я не ходив.

— А от брешеш, бо ходив! Я виділа з комірки.

Годі було дальше заперечувати.

— Та видиш, Ганю, покійні тато установили його нібито наглядачем за Олюнькою, тому я хотів порадитися щодо тої школи.

— То ти, паскуднику, будеш із чужими людьми на мене змовлятися? А ти, поганий, уважай, бо як візьму макогона, то тобі голову твою дурну розчереплю!

—Та Шевко цілком так говорив, як ти. Казав, що Олюнька вже завелика до школи,— заговорював Андрій, щоб задобрити розлючену жінку.