— Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?
I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на бiль, не заплакав, тiльки скривився.
— То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, — от так! — i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
— Пиши далi, — крикнув до мене, — 48! Я взяв крейду i почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж лавки.
— Чому не пишете? — крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.
— А ти, старосто, як написав З? — питає професор одного.
Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення — ляск ленiєю по лапi.
— А то що зверху, над 5?— питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск лiнiйкою по лапi.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я... про... прошу пана професора, — чуть крiзь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнiвно.
— Я десь олiвець загубив.
В тiй хвилi з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що олiвець, який лежав тепер супокiйно в моїй торбi, не був Степанiв. Нiяким свiтом! А все-таки при тих його словах я так залудився * (* Залудитись — злякатися.), рука моя так затремтiла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не змiг би був написати її.
— Так, — крикнув професор, — загубив? Постiй-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотiв професор навчити Степана, господь знає. Ми, школярi, знали лиш тiльки, що професор два днi тому дуже сварився з Степановим батьком i, видимо, лишень шукав притоки * (* Притока — причiпка, привiд.), аби за вiтця помститися на хлопцевi; а крiм того, ми бачили, що сьогоднi професор трохи п'яний i що, значить, без бiйки не обiйдеться.
— Марш на середину! — крикнув вiн до Степана. Бiдний хлопець, видко, знав, що його жде, i не швидко рушався; професор ухопив його за довге, бiляве волосся i виволiк насередину.
— Тут стiй! А ти, — обертаючись до мене, — написав уже?
— Написав.
— Сiдай! А ти йди до таблицi!
При тих словах професор штурхнув Степана. Я легше якось вiдiтхнув, раз тому, що сам сидiв на безпечнiм мiсцi, а по-друге, тому, бо думав собi, що чень уже Степановi не буде нiчого за олiвець, коли його професор пiслав до таблицi, — бо те знав я, що Степан писати вмiв. Тiльки чуючи, яким гнiвним голосом диктував професор Степановi цифри, як лютився, видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Менi було так тяжко, немов щось шептало менi внутрi, що коли буде що злого Степановi за олiвець, то в тiм буде й моя вина. Яким способом такi дивнi гадки сплелися в моїй головi, не знаю, але те тiльки певно, що я тремтiв, мов трепетовий * (* Трепетовяй — осиковий. лист.)
Степан пише цифри та й пише, вже записав цiлу таблицю, професор раз у раз дивиться на нього, аби зловити його на чiм-будь, але годi.
— Досить! — кричить вiн. — А тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзивавться Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай! Мене щось мов за горло стисло, коли я почув тi слова. Професор шукав рiзки в останнiй лавцi, а бiдний Степан блiдий, дрижачи, стоїть при таблицi i мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крiзь сльози, видячи професора, що наближався з рiзкою в руцi-
— Лягай! — крикнув той i, не ждучи далi, вхопив Степана за волосся, перевернув його на крiсло i почав щосили швякати рiзкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тiльки дужче дразнив оп'янiлого професора.
— Аби ти знав на другий раз, як олiвцi губити! — кричав вiн задиханим, уриваним голосом, i рiзка ще сильнiше засвистала, оперiзуючи тiло бiдного Степана.
Що дiялося зi мною в тiй довгiй, страшно важкiй хвилi? Перша думка, яка митом шибнула менi через голову, була — встати i сказати, що я всьому винен, що Степанiв олiвець у мене, що я знайшов його i не вiддав Степановi. Але страх перед свистом рiзки насилу придавив мене до мiсця, спутав мiй язик, стиснув горло мов залiзними клiщами. Крик Степана прошибав менi груди. Холодний пiт обiлляв мене цiлого; я виразно чув бiль, гострий бiль вiд рiзки, чув його на цiлiм тiлi i так живо, що всi мої мускули мимоволi корчилися i тремтiли, а в горлi щось захлипало голосно, на цiлий клас. Але тривога обдала всiх такою мертвотою, що, незважаючи на гробову тишу, нiхто в класi не чув мойого хлипання.
А професор ще не переставав бити! Вже бiдний Степан охрип, лице його посинiло з натуги, пальцi судорожне впилися в професоровi колiна, ноги кидалися в повiтрi, але рiзка не переставала свистiти в повiтрi, а кожний її свист, кожний ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав i здавлював тридцять дитинячих серць у класi, витискав новий крик болю i розпуки з грудi Степана. Я не тямлю вже — ох, i пригадувати не хочу! — що дiялося в менi пiд час тих страшних хвиль, якi чуття перелiтали по моїм тiлi, який бiль проникав мої сустави, якi мислi шибали по головi. Та нi, — мислей не було нiяких! Я сидiв холодний, задубiлий, мов камiнь! I тепер iще, по шiстнадцятьох лiтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менi, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тiм'ю, i що будь таких хвиль багато в моїм дитинствi, з мене вийшов би такий самий туман, як тi, котрих бачимо сотки в кожнiй нижчiй школi нашого краю, як тi нещасливi, забитi фiзично й духовно дiти, котрих нерви вiдмаленьку притупили страшнi, огиднi сцени, а голову вiд шiстьох лiт задурила професорська дисциплiна.
Вкiнцi стих свист рiзки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на помiст. Професор, червоний, мов буряк, кинув рiзку i сiв на крiсло, з котрого тiльки що скотився Степан. Хвилю вiддихав, не кажучи й слова. В цiлiм класi було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипiв бiдний хлопець, судорожно хлипаючи.