— Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з "Леді Вейн". На борту човна була кров.
В цю ж мить погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.
— Випийте оце,— сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.
— Маєте щастя,— додав він,— що потрапили на судно, де є лікар.— Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.
— А що це за судно? — повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.
— Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася — я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я — пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном,— він же й капітан, на ймення Девіс,— загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих імен він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від "Іпекакуани". Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так-то й погано.
Раптом згори знову долинув якийсь шум — гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: "Нема погибелі на цього бовдура!" — і все затихло.
— Ви були за крок від смерті,— провадив мій співрозмовник.— Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін’єкції. Ви майже тридцять годин лежали без пам’яті.
Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.
— Чи не можна б чогось попоїсти? — запитав я.
— Можете дякувати мені,— відповів незнайомець.— Я вже звелів підсмажити вам баранини.
— Ото гаразд,— сказав я.— Я охоче поїм.
— Так, але...— Хвилину повагавшись, він додав: — Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?
Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.
— Оте ще мені кляте гавкання! — раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти.
Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши потому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.
— Отже,— промовив він з порога,— щойно ви почали розповідати мені свою пригоду.
Я сказав, що звуть мене Едвард Прендік і що я захоплююся природничими науками, скрашуючи таким чином безбарвність свого досить заможного життя. Це його помітно зацікавило.
— Колись і я в університеті студіював усілякі науки, вивчав біологію, писав щось про яєчники хробаків, про травні органи слимаків і таке інше. Господи! Вже десять літ пролетіло відтоді!.. Але ж розповідайте далі, розкажіть, як ви опинилися в човні.
Я ще був страшенно кволий і через це свої поневіряння виклав у небагатьох словах, але він, очевидячки, був задоволений з моєї розповіді. І коли я дійшов кінця, він повернувся до розмови про свої природничі студії та праці з біології. Він докладно розпитував про Тотенгем-Кортроуд і про Гауер-стріт.
— А Каплатці — чи ще й досі він у моді? О, який же то був розкішний мюзик-хол!
Мабуть, він був посереднім студентом медиком, бо одразу ж перевів розмову на танцюльки, розповівши мені при тім деякі епізоди зі свого життя.
— І все це я облишив десять років тому! Яке то все було чудове! Тільки сам я був тоді зелений та дурний. Вичерпався, ледве сягнувши двадцяти літ... Тепер уже не те... Стривайте-но, я ж повинен зазирнути на кухню до того осла-кока, що він там робить із вашою бараниною.
Згори знову несподівано почулося гарчання, і було воно таке дике, аж я здригнувся.
— Що це таке? — гукнув я до співрозмовника, та двері за ним уже зачинилися.
Незабаром він повернувся, несучи смажену баранину. Її запах розпалив у мене такий апетит, що я відразу ж забув про те гарчання.
Цілу добу я тільки спав та їв і під кінець уже так набрався сили, що міг встати з ліжка і підійти до ілюмінатора. Я побачив, як, мирно влягаючись, ходили на морі важкі зелені вали. Шхуна, очевидно, мчала за вітром. В цей час зайшов до каюти Монтгомері,— так звали мого співрозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Він сказав, що ту одежу, в якій мене підібрано, нібито викинули за борт, і дав мені дещо зі свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висіло на мені, бо Монтгомері був значно вищий і кремезніший.
Між іншим, він сказав, що капітан зараз п’яний як чіп і сидить у себе в каюті. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямує наше судно. Він відповів, що воно йде на Гаваї, але по дорозі має висадити його.
— Де? — запитав я.
— На острові... Там, де я живу. Скільки я знаю, цей острів не має назви.
Він глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд від несподіванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що він хоче уникнути моїх розпитувань, і з обачності вирішив більше цієї теми не торкатися.
III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ
Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловіка, що заступив нам дорогу. Стоячи на східцях спиною до нас, він пильно вдивлявся в глибину люка. Наскільки я міг розгледіти, він був куций на зріст, широкоплечий, незграбний, із сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увійшла в плечі. На ньому була одежа із синьої саржі. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим і жорстким. Раптом скажено загарчали невидимі собаки, і він ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Він із чисто звірячою спритністю рвучко обернувся.
Його чорне лице, що майнуло тоді переді мною, глибоко вразило мене. Воно було страхітливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звірячу. В напіврозкритому великому роті блиснули такі зубиська, яких ніколи ще не доводилося мені бачити в жодної людини. Білки очей були залиті кров’ю, тільки тоненька біла смужечка обмережувала брунатні зіниці. Дивне збудження відбивалося на його обличчі.
— Ти, проклятущий! — гримнув на нього Монтгомері.— Якого дідька стовбичиш на дорозі?
Чорний метнувся вбік, не вимовивши й слова. Коли я підіймався трапом, то мимоволі весь час дивився на нього. Монтгомері на якусь хвилину зупинився внизу.