Поруч з кучером, яскраво освітлений, стояв німецький офіцер, — високий молодий чоловік, надзвичайно тонкий, білявий, затягнутий у мундир, як панночка в корсет; плоский лаковий кашкет, одягнутий набакир, надавав йому схожості з розсильним з англійського готелю. Непомірне довгі прямі вуса, — що стоншувалися з обох боків і закінчувалися одною єдиною білявою волосиною, такою тонкою, що кінця її не було видно, — ніби давили на край його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.
Він запропонував мандрівникам вийти, різко звернувшись до них французькою мовою з ельзаським акцентом:
— Чи не зафготно фам филізти, панофе?
Першими скорилися дві черниці — з покірливістю святих дів, що звикли до послуху. Потім показалися граф з графинею, за ними — фабрикант і його дружина, далі Луазо, який підштовхував свою здоровенну половину. Спускаючись, Луазо сказав офіцерові, скоріш з обережності, ніж із чемності:
— Добридень, пане.
Офіцер із зухвалістю всевладної людини глянув на нього і нічого не відповів.
Пампушка й Корнюде, хоча й сиділи найближче до дверцят, вийшли останніми, суворі й гордовиті перед лицем ворога. Товстуха намагалась опанувати себе й бути спокійною; демократ трагічним рухом смикав свою довгу рудувату бороду. Вони намагались зберігати гідність, розуміючи, що під час таких зустрічей кожен почасти є представником рідної країни, і обидва були однаково обурені покладливістю своїх супутників, причому Пампушка хотіла показати себе більш гордою, ніж її сусідки, порядні жінки, а Корнюде, розуміючи, що повинен давати приклад, продовжував, як і раніш, усім своїм виглядом підкреслювати ту місію опору, яку він почав з перекопування доріг.
Усі ввійшли в простору кухню трактиру, і німець зажадав, щоб йому передали підписаний комендантом Руана дозвіл на виїзд, де були перелічені імена, прикмети і фах кожного з подорожніх; він довго розглядав усіх, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.
Потім він різко сказав: "Гараст" і зник.
Усі зітхнули з полегкістю. Голод ще давався взнаки; замовили вечерю. На те, щоб приготувати її, пішло з півгодини. Поки дві служниці ретельно займалися куховарством, мандрівники пішли оглянути свої кімнати, що були розташовані вздовж довгого коридора, який впирався у скляні двері з промовистим номером.
Коли, нарешті, почали сідати за стіл, з'явився сам хазяїн трактиру. Це був старий торговець кіньми, астматичний товстун, у горлі якого безперервно свистіло, клекотіло й співуче переливалося мокротиння. Він успадкував від батька прізвище Фоланві.
Він спитав:
— Хто тут мадемуазель Елізабет Руссє?
Пампушка здригнулася й обернулась:
— Це я.
— Мадемуазель, прусський офіцер хоче негайно поговорити з вами.
— Зі мною?
— Так, якщо ви дійсно мадемуазель Елізабет Руссє.
Вона зніяковіла, якусь мить подумала й рішуче заявила:
— Може, й так, але я не піду!
Навкруги всі заворушились, засперечались, кожен дошукувався причини такого наказу. Підійшов граф.
— Ви не праві, мадам, ваша відмова може привести до серйозних наслідків. Ніколи не треба суперечити людям, сильнішим за нас. Це запрошення, безумовно, не являє ніякої небезпеки; мабуть, забули виконати якусь формальність.
Всі приєдналися до графа, просили, умовляли, наполягали і, нарешті, переконали її; адже кожний побоювався ускладнень, які могли б виникнути внаслідок такого нерозсудливого вчинку. Кінець кінцем вона сказала:
— Гаразд, але роблю я це тільки ради вас.
Графиня потиснула їй руку:
— І ми вам за це такі вдячні!
Пампушка вийшла. На неї чекали, щоб сісти до столу. Кожний жалкував, що замість цієї нестриманої, запальної дівчини не запросили його, і в думках підготовляв усякі банальні фрази на випадок, якщо і він буде викликаний.
Але хвилин через десять Пампушка повернулась, уся червона, задихаючись, не тямлячи себе від роздратування. Вона бурмотіла:
— Ах, негідник! Негідник!
Усі кинулися до неї, щоб довідатись про те, що сталося, але вона не сказала ні слова; а коли граф почав наполягати, відповіла з величною гідністю:
— Ні, це вас не стосується, я не можу сказати.
Тоді всі посідали круг великої миски, від якої йшов запах капусти. Незважаючи на цей переполох, вечеря проходила весело. Сидр був добрий, і подружжя Луазо, а також черниці пили його з ощадливості. Інші замовили вино; Корнюде зажадав пива. У нього була своя власна манера відкупорювати пляшку, так, щоб пиво шумувало, розглядати його, нахиляючи й підносячи склянку до лампи, щоб краще оцінити колір. Коли він пив, його густа борода, що набула за довгий час кольору його улюбленого напою, ніби тріпотіла від ніжності, погляд скошувався, щоб не губити з очей склянку, і здавалося, ніби він виконує те єдине призвання, заради якого й народився на світ. У думці він ніби намагався зблизити й сполучити обидві великі пристрасті, що заповнювали все його життя: пиво і Революцію; і, безумовно, він не міг пити одне, не думаючи про другу.
Подружжя Фоланві їло, сидячи край стола. Чоловік пихтів, як старий локомотив, і в грудях у нього так клекотіло, що він не міг розмовляти за їжею; зате дружина його не мовчала й хвилини. Вона розповідала про всі свої враження від приходу пруссаків, про те, що вони робили, що казали; вона ненавиділа їх насамперед тому, що вони коштували їй чимало грошей, а також тому, що в неї було два сичи в армії. Зверталась вона переважно до графині, бо їй приємно було розмовляти з такою благородною дамою.
Розповідаючи що-небудь дражливе, вона знижувала голос, а чоловік час від часу перепиняв її:
— А чи не краще тобі помовчати, пані Фоланві?
Але вона не звертала на нього ніякої уваги і продовжувала:
— Еге, пані, ці люди тільки те й роблять, що їдять картоплю з свининою та свинину з картоплею. І не вірте, будь ласка, що вони охайні. Зовсім ні! Вони, вибачайте па слові, паскудять скрізь. А подивилися б ви тільки, як вони цілими годинами, цілими днями виробляють свої вправи: зберуться всі у полі і марш уперед, марш назад, поворот туди, поворот сюди. Краще б вони землю орали у себе на батьківщині чи дороги прокладали б! Та де там, пані, з цих військових ніхто користі не бачить! І нащо це бідолашний народ годує їх, коли вони тільки того й навчаються, щоб людей убивати? Я стара, темна жінка, що й казати, а коли подивлюсь, як вони, себе не жаліючи, топчуться з ранку до ночі, завжди думаю: "От є ж люди, які роблять усякі відкриття, щоб принести користь, а навіщо потрібні такі, що з шкури лізуть, аби тільки шкодити?" Та й справді, хіба це не мерзота — забивати людей, хто б вони не були: пруссаки, англійці, поляки чи французи? Якщо мстиш кому-небудь, хто тебе образив, — за це карають, отже, це погано, а коли синів наших знищують, як дичину, з рушниць, виходить, це добре, — адже тому, хто знищить більше людей, дають ордени! Ні, знаєте, ніяк я нього не збагну.