— Ой, пробі! Очіпка хочу! Очіпка по вишневій землі з зеленими розводами!… Пробі! такого хочу, як і на дячисі!…
— Та купуй, Охріме, купуй мерщій! Бач, чого лихоманка забажала? Поставляй їй усе, а то щоб до вечора не вмерла.
Побіг Охрім, купив, подає жінці… Тут лихоманка, як побачить очіпок, та так стрясне болящу, що насилу улежить: а далі й почне стогнати та охати і ледве каже:
— Коли б ще мені… тепер… та п'ять кіп… то я б ї устала!…
Тут жінка стогне та бажа, а тут знахурка нападається, щоб давав мерщій, щоб лихоманка, гроші побачивши, зовсім відійшла від неї. Нічого Охрімові робити! Виньма з кишені гроші, лічить п'ять кіп, та усе ж то новими п'ятаками, кладе біля жінки… Жінка, стогнучи, бере без ліку. Загарбала усі, і вже і устала, і пішла поратись, і сюди і туди… і ще до вечора разів тричі з мужиком полаялась.
Оттакі то вередливі жінки у бідних, сердешних, простих людей! Добре панам жити, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так вередувати. У них жінки перед мужиками як по струночці ходять і против мужикової волі ні у чім нічичирк!
Про таке жіноче вередування слухав наш Пархім та й узяв собі на розум, та, йдучи додому, і каже сам собі: "Не я ж буду, щоб я не зробив по своєму! Вистачай, жінко, кат бив би твою матір! вистачай усе!…"
Як прийшов додому, зараз і почав стогнати на усю хату і пробирається, щоб то злізти на піч.
— А якого гаспида ти там стогнеш? — пита його Настуся, дивуючись, що її дурень та осміляється без спросу лізти на піч.
— Але! Гаспида!… Коли ж я недуж!… І у груди коле, і в бік штрика, і у спину шпига, і на поперек не піднімуся…
— Та що се тобі сталося?
— Але, що!… Не знаєш?… Вередую.
— Що?… Що таке?…
— Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Се ваша жіноча натура на мене напала.
— Ось я тобі дам! Ще й він вередувати! Устань, кажу тобі! Коли тебе напала жіноча натура, то я озьму мужичу натуру та тут тебе так відвередую, що ти й гадки не матимеш!
— Я таки й то гадки не маю, та лежу собі, та усе вередую собі.
— От щоб тебе з твоїми вигадками! І сміх і лихо з дурнем! Скажи ж мені на милость, чого таки ти вередуєш?
— Так. Вередую та й вередую. Ласощів хочу! Ой, хочу ласощів!… І поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів.
— А рожна не хоч? А трясці та болячки?
— Не хочу сього нічого. Мені дай ласощів, то я й перестану вередувати. А не даси, то я і вмру, справді вмру.
— Та пропадай, вража личино! Коли б вже й давно щез!
— Так не пропаду бо, поки не довередуюсь до свого! Ой, вередую! Ой лишечко, ласощів хочу!…
— Та яких тобі ласощів? Зділай милость, не кричи: сусіди почують, ще більш сміятимуться, скажуть, що ти зовсім здурів.
— Та й кричатиму, і одурію, і вмру тобі, поки ласощів не купиш.
— Та яких же? Кажи мерщій! Запхну тобі пельку, щоб не кричав.
— І родзинків купи, і рогозу купи, і горохвяничків… і кав'яру… і пасльону… і усього ласого…
— Бач, чого навередував! Себто я покинула усе та пішла по ярмарку усього йому куповати! А дзуски не хочеш?
— Я і дзуски, і трясці твоєї не хочу; мені купи тих ласощів, що я, вередуючи, хочу.
— Захотілося гирі проти ночі кісничка. Отеє так і побіжу, як ген купці з'їжджають на двір. Геть, кажу тобі, з печі! Вбирайся з хати. Не знаєш, що при чужих людях тобі не можна тут бути!
— Знаю я, голубочко, усе! Ти думаєш, я нічого не знаю? Ні, я усе знаю. Тим то і почав вередувати, що я дещо знаю. От бач, і не устану, і не піду з хати, хоч тут що приїжджі робитимуть. Не устану та й не устану. Бач, вередую, поки даси ласощів. А там ще й грошей забажаю.
— Та на вже, цур тобі, й грошей, тільки втікай швидше з хати. — І дала йому три шаги, знаючи, що він ліків не зна.
— Мені треба сім кіп… — Одначе узяв гроші, перекидував їх у руці, перекидував, далі устає і каже: "Ну, так і є! — Ухопив мерщій шапку та навтікача з хати; і пішов, сміючись та думаючи собі: "Оттак ти жінку провчи! Тями тиметь мене довго!"
Пішов же наш Пархім по ярмарку і не журиться ні об чім. Гроші є, тепер дума, чого б тільки накупити. От і дума: "Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного? та вибиратиму довженну та широку… Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять: так, може, чоботи лучче? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підковами, а дьоготь так щоб і тік!… Цур дурня тобі, пане Пархіме (се уже сам собі, каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти сі гроші, що вивередував єси, проласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!… Чого б же то накупити?… Е, ген сластьони: подавай їх сюди!…" От і підійшов до сластьонниці… Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!… І так і шкварчать у олійці…
— Подавай сластьона! — гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.
— А на скільки тобі треба? — питається вона.
— Подавай усі, — аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.
— Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.
— Увесь, увесь беру, на гроші, — та й тиче їй один шаг.
— Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.
— Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю…
— Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не мішай людям в мене товар розбирати. Сих грошей трохи: або давай усі, або геть собі!…
Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: "Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся".
Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця…
— Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого…
І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!
Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах… Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники… Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.