ПЕРЕД ЗРИВОМ
Історична повість
При кінці літа 1614 року заїхала на базар у Винниці валка козаків, узброєних у шаблі, списи та мушкети. Козаки проводжали великий кований віз, вкритий до половини полотняною будою, запряжений у три добрі коні. Видко було, що валка хоче тут припочити, бо козаки позсідали з коней, попустили їм попруги при сідлах, позакладали торбини з ячменем на голови та візник ви пряг коні. Козаки повстромлювали списи в землю, припняли коней до воза, а мушкети поустав-ляли побіч.
Із воза виліз старший козак у новому жупані та сап'янцях, із двома гарно цвяхованими пістолями за зеленим поясом та шаблею при боці. За ним вика-раськався із воза молодий, не більш чотирнадцять-літній хлопчина, теж у новому жупанику, підперезаний червоним поясом.
Старший козак перехрестився і подався в город.
— Чи довго тут постоїмо, пане сотнику? — спитав козацький десятник.
— Треба коням спочити та й вам поснідати. Я піду в город за ділом.
Козаки не дали собі двічі говорити. Вони ж їхали всю ніч, не виспалися і зголодніли. Зараз посідали в колесо, а один простер на землі рядно в середині між козаками, добув із воза доволі великий клунок та став із нього виймати буханці хліба, огірки, масло, сир, цибулю зелену та й бокл&к горілки.
Стали частуватися. Пристав до них і візник, як тільки з кіньми зробив лад.
— Не знати, коли вже раз затрясемося до цього якогось Львова,— каже один молодий козак.— їдемо, як з маззю, аж обридло. Та це тому, що з возом, бо козак на коні удвоє швидше заїде.
— Пан сотник казав, що з Винниці буде ще далі, як було сюди. А тепер їхатимемо щораз повільніше, бо коні будуть з кожним днем слабші...
— Хто б цим турбувався,— каже третій козак,— коли заїдемо, то заїдемо, а таки колись заїдемо.
Коли вони так розмовляли, надійшов якийсь жид та й став їм приглядатися. Зразу здалеку, а там і почав приближатися. Врешті не витерпів і таки приступив до козаків.
— Добрий день вам, панове козаки! Звідкіля і куди ви так рано їдете?
З козаків ніхто не відзивався, наче б не до них говорилося. Жид повторив питання.
— Яке тобі до цього діло? — каже сердито десятник.— Йди собі до чорта, поки в тебе ціла спина.
— Ну, чого пан сотник так сердяться? Я питаю так по дружньому — може, якраз зможу вам у чому прислужитися...
— Вступися,— каже десятник,— бо як тобі прислужуся нагайкою, то Єрихон тобі привидиться.
Козаки стали сміятися і жид вступився.
— Це погане насіння мусить всюди встромити свій цікавий ніс, мусить все знати.
Поснідавши, поклалися козаки горілиць, понакривали очі шапками. Дехто став дрімати. Чути було тільки хрупання коней. По якомусь часі підвівся десятник.
— Хлопці,— каже,— десь уже надійде пан сотник, треба коней поїти.
Козаки відв'язали від воза відро і погнали коней до колодязя, що стояв посеред базару. Невдовзі надійшов сотник з сином.
— Чи ви вже поснідали, хлопці?
— Спасибі, пане сотнику,— і поснідали, і коней вже напоїли.
— Так лаштуйте воза, зараз їдемо. А ти, Богданку, лізь на віз — може, ще трохи проспишся. І мені самому спати хочеться.
Козаки запрягли коні до воза, притягнули попруги і посідали на коні. Та в цій хвилині надійшов магістратський урядовець з пахолками і приступив до воза.
— Стійте! Я мушу знати, що ви за люди, відкіля і куди їдете, та за чим?
Сотник розсердився.
— Я є сотник чигиринського полку реєстровців Михайло Хмельницький, це — мій син Богдан, а це — мої козаки, що мене супроводжують; а куди ми їдемо і за чим, то вам до цього засьі
Показав урядовцеві письмо чигиринського старости й каже:
— Відколи ж це таке право настало, що козакові не вільно по Україні, по своїй землі, їздити, куди йому хочеться?
— Вибачте, пане сотнику, не я таке право вигадав, а мушу його пильнувати, бо я служу. То цей поганець-жид наговорив нам про вас, що ви якісь небезпечні люди, і ми мусили прийти.
— 1 не дав нам, псявіра, спокійно ночі доспати,— каже десятник до пахолків,— за те не мине його двадцять п'ять напевно.
Сотник не слухав вже виправдування, тільки казав їхати.
Сотник Михайло Хмельницький знав добре Львів ще з тих часів, як служив у надворних козаках пана Станіслава Жулкевського й часто туди приїздив. І тепер заїхав до знайомого міщанина на Галицькому передмісті. Козаків розмістив по сусідах. Сам пере-дягнувся у кращу одежу, передягнув і Богданка, та обидва пішли в город і сотник показував синові все, що варто було бачити, а передовсім церкви, та давав йому всякі пояснення. Так провели час до полудня, опісля пообідали в якійсь харчівні й подалися до колесіати патрів-єзуїтів, де хлопчина мав остати на науку.
Хмельницький показав там поручаючого листа від пана гетьмана коронного Станіслава Жулкевського. Така протекція не могла бути знехтувана: Богдана прийняли й до ліцею, і до конвікту. Хмельницький заплатив за все на цілий рік наперед.
Ректор прикликав патра-вчителя та казав йому перепитати Богдана, до якого року науки його приписати. Та Богданко не вмів більш нічого, як тільки те, чого навчився від чигиринського дяка. Це в патрів не мало ніякого значення і його приписали до початкових, на перший рік науки.
Прощаючись, давав сотник синові востаннє всякі поуки:
— Ти, сину, будеш проживати тут серед безнастанної небезпеки. Будуть тебе спокушати, хвалити римську віру, а поганити нашу. Будеш мусити ходити до костела, бо тут такий ліцейний устав. В костелі побачиш пишноту, заграють органи... Та хай тебе це не манить. Держися свого, не дайся спокусі!.. Бог тяжко покарав би тебе, коли б ти покинув прадідну віру...
— Та чого ж ви мене, батечку, сюди привезли? — каже Богдан.— У нашому Києві теж є школи...• наші, православні...
— Та не такі, як в патрів. Я хочу, щоб ти чогось більше навчився, як те, чого в наших київських школах вчать. Тільки бережися...
Чуєш, бережися!
І старий Хмельницький поїхав у Чигирин, а Богдан остав сам, між чужими людьми.
Михайло Хмельницький походив із старого українського шляхотського роду. Зразу служив при надвор-них козаках Станіслава Жулкевського, опісля вернувся на Україну та став служити в реєстрових козаках, де став сотником. З реєстровими козаками ходив на приказ польських гетьманів у походи. Служив під гетьманом Жулкевським і гетьманом польним, а пізніше і коронним, Станіславом Конєцпольським. За вірну службу був в нього у великих ласках.