— А я маю прав-во! — заявив Кривцун у своїй манері, яка для Валерії не була відомою і тому могла видатися оригінальною, чи що.
— Домовились. Я теж піду з тобою на чергування. А тепер бувай здоров. Не примушуй Клементину чекати. Клементино, дитинко, скажи йому слово, від якого він стане смирним І безправним.
Я ще тільки ворушив "шариками", щоб якось висловити Валерії свій подив з її неперебірливості, чи що, як вона випередила мене і заявила навіть мовби ображено:
— Чому ви його прогнали? Він же гарний хлопець!
— Кривцун — гарний хлопець? Валеріє!
— Вродливий! — уперто повторила вона.— Ну, згодьтеся, що він справді вродливий хлопець. Такі хлопці подобаються всім дівчатам.
— Всім і завжди? Так ви хотіли сказати? Ну, а мені Кривцун не подобається. Знаєте, що говорив той професор, слова якого про потиск рук я наводив вам при знайомстві? Він сказав: "Краса людини не зводиться до форми, окраски, пропорції— вона і внутрішній світ людини".
— Не морочте мені голови якимось професором,— знизала плечима Валерія,— мені завжди хотілося робити те, що хочеться, а не слухати вигаданих професорів.
— Ну, цей не вигаданий. Щоправда, не професор. А доцент. Доцент Крижень. Здається, ви його знаєте? Йому належить цілий ряд історичних висловлювань. Наприклад, про морозиво: "Ковтаючи морозиво, з'їдаючи цей громадський продукт, турботливо приготований працівниками громадського харчування — суспільними людьми, ви тим самим творите красу своєї власної сутності".
Валерія дивилася на мене трохи налякано. Невже я міг пам'ятати всі висловлювання доцента Крижня? І невже вони всі були такі безглузді, а вона не помітила цього і навіть з'явилася на люди з доцентом, рискуючи бути осміяною так само, як Крижень? Але дівчата ніколи не здаються і не визнають своїх помилок, тобто не самокритикуються.
— Слухайте, Дмитре,— сказала вона мені, вдаючи розгніваність,— я вас прошу...
Але я тим часом навів лад у своїй голові, і вже тепер не збив би мене навіть абсолютний чемпіон світу з боксу.
— Валеріє, дорога, коли б Кривцун запросив вас разом з ним подертися на телевізійну вежу, ви теж подерлися б?
— Цілком можливо.
— Ви що — найдобріша дівчина?
— Цілком можливо. Точно сказати не можу, бо не було ще конкурсу на звання найдобрішої дівчини.
Я розстебнув піджака. Все-таки чоловік іноді повинен помахати трохи руками. Інакше не заспокоїшся.
— Цілий тиждень я витратив на морську самоосвіту,— обережно виводячи Валерію до фойє, сказав я.— Читав навіть про морські злочини. В кримінальному кодексі передбачено двісті п'ятдесят злочинів. Серед них "необережне пошкодження морського телеграфного кабеля" Я впіймав себе на тому, що з дитинства мріяв пошкодити морський телеграфний кабель.
Валерія взяла мене під руку.
— Щастя, що до моря далеко і вам не трапляється на дорозі морський телеграфний кабель. Але однаково у вас якийсь реактивний стан. Може, не станемо додивлятися до кінця? Бо дивитися ту саму п'єсу двічі підряд щось не хочеться. Як ви?
— Утримуюся від висловлювань про спектакль, бо мене зв'язують з виконавцями родинні взаємини. Зате гаряче вітаю вашу пропозицію. Ми можемо піти...
— Куди б ми змогли піти?
— Ну, скажімо, в штаб дружинників, попросити пов'язки й попатрулювати, коли вам цього так хочеться...
— Відкладемо до іншого разу. Давайте ліпше зайдемо в кафе "Вербичка" і... з'їмо там морозива!
— Підемо і з'їмо!
— Ви теж добрий, Митю.
— Хотів би я бачити хлопця, що не став добрим коло такої дівчини, як ви, Валеріє.
Ми пішли в "Вербичку", ніким не зауважені, бо краща частина людства десь додивлялася Держикраїв і Книшів спектакль, з'їли морозиво, а тоді Валерія захотіла йти додому, з я захотів її провести. Але дозвіл було одержано тільки частково, тобто я мав довести її до будинку і негайно повернути назад, не цікавлячись і не пробуючи довідатися, в якій квартирі вона мешкає. Така конспірація видалася мені трохи наївною і смішною, тут вгадувалось щось від дівочої забобонності, з якої я досхочу б наглузувався, коли б ішлося не про Валерію, але з нею мені судилися покірливість і всіляке поважання прав трудящих.
Я тільки набрався сміливості спитати:
— А коли ж ми зустрінемося?
— Ну, коли-небудь...
— І як я вас знайду?
— Навіщо вам мене шукати? Я сама вас знайду, коли схочу...
І ось тоді, найпрекрасніша й найдорожча, я став ждати того дня, коли ви, нарешті, вирішите мене шукати і знайдете і...
Що ви знаєте про Самотлор? Самотлор — це озеро в тюменській тайзі. За рік воно дало мільйон тонн нафти! Уявити це неможливо. Але Самотлор не тільки озеро — так звуть і болота, що тягнуться довкола озера на десятки кілометрів. По болотах люди могли пробиратися лише взимку. Але й тоді не витримувала під тракторами замерзла трясовина, і трактори тонули в бездонних багнах, а люди, намацавши машину в чорній глибині, ставили віху, щоб згодом спробувати витягти трактор, і йшли далі. Вони прокладали дорогу взимку, настало літо — дорога втонула. Тоді вони стали будувати трасу вдруге від Обі до Самотлору. П'ятдесят два кілометри будували півтора року. І не було там жодної жінки, бо й чоловіки не всі могли витримати. Ось як воно буває, моя найпрекрасніша й найдорожча. А ви бентежите мене увагою очей своїх мрійливо-сірих, точніше ж кажучи: бентежите неувагою!
Валерія не могла знати про мій досвід з Клементиною. А досвід, коли він уже накопичений, то не зникає, так само як і енергія. Для пристойності, звичайно, годилося трохи почекати, сподіваючись, що Валерія подасть мені якийсь знак, але незабаром я переконався, що ніякого знаку не буде. Не ждіть рятунку ні від кого: ні від царів, ні від богів.
Клементину вистежити коло поштової скриньки було майже неможливо, а я вистежив. Що ж до Валерії, то нічого простішого ніхто б не міг вигадати. Я пішов до інституту, пошукав її там, а не знайшовши, попрямував до знайомого будинку і став ждати там, передбачливо тримаючись трохи осторонь. Два вечори я вбив намарне, Валерії не побачив і тут вже трохи занепокоївся, побоюючись, що вона поїхала до моря з якими-небудь аквалангістами, але на третій вечір зумів вивести одну закономірність. Мені здалося, що до будинку, де мала б мешкати Валерія, щовечора заходить багато хлопців. Вони йшли, ніби змовившись, майже в той самий час, кожен перед входом до будинку чепурився, поправляв галстук, пригладжував волосся, відразу було видно, що поспішає на іменини, або на побачення, або просто в гості, але аж ніяк не додому, бо хто б же поправляв галстук перед тим, як входити до власного помешкання? Хіба що невірні чоловіки? Але ці хлопці ще видавалися мені молодими-нежонатими для шлюбної невірності.