Але Держикраєві хлопці вміли добре робити своє діло, а поза тим ще й відзначалися всілякими обдарованнями. А сам Держикрай? Як він зіграв того кумедного Шейха! Щоправда, трохи смішно було спостерігати нашого технократа в ролі затурканого Шейха, він був страшенно смішний. Але хіба ж не смішні всі шейхи взагалі? І коли розібратися, то Держикрай навіть машину водив талановито, як циркач абощо. А я тільки тримав у собі групу змішаних хижаків, яких не вмів як слід віддресирувати. Ото й усе.
Я ходив і ходив побіля будинку, страждав од своєї неповноцінності, а потім відганяв од себе цю думку, бо ж неповноцінність— мати всього поганого в людині: жорстокості, заздрощів, наклепництва, мстивості, забобонів, обмеженості, святенництва. А хіба в мені було щось подібне?
Діждався, поки вмовкло все в панельному будинку і на вулицю викотилася розвеселена юрба зальотників, очолювана самою Валерією.
Прощання було коротким і мовби аж сердитим. Помах руки Валерії — і всі розскочилися, мов бігуни із старту. Мені видалося, що Валерія сьогодні особливо немилосердна щодо своїх поклонників, я на мить подумав був, що це може пояснюватися моєю відсутністю, може, дівчина влаштувала весь отой концерт, щоб приголомшити мене, показати мені моє місце, а я не прийшов і не заліз на відведену мені поличку, і ось богиня гнівається й розганяє сповідників своєї віри жестом коротким і категоричним.
Але тут Валерія помітила мою довготелесу постать.
— Митю, це ви?
— Ну... припустимо...
Вона підбігла до мене.
— Чому ви тут?
— Ну...— я не знав, що казати.
Валерія простягла мені руку.
— Ви давно тут?
— Ну...
— Та що з вами, Митю? Чи, може? — вона відхилилася, щоб охопити поглядом усю мою довгов'язість і переконатися, що я не п'яний. Я поспішив її запевнити:
— Я не п'яний. І не пив зовсім. Не маю цієї благородної звички.
— Тоді що ж сталося?
— Ну... Я не міг примусити йти свої неслухняні ноги.
— Йти? Куди?
— Ну... В квартиру.
— Ви не насмілилися?
— Та ні... Не те... Я стояв під дверима... Недовго... Але якраз стільки, щоб переконатися у своїй цілковитій нездарності... Виявилося, що я нічого не вмію... Одкрилося мені там, під дверима...
— Нічого? Що це означає?
— Ну, нічого... Ні грати, ні складати вірші, ні...
Вона знову вхопилася за мою руку. Так ніби не я мав шукати в ній порятунку, а вона в мені.
— Митю, це ж прекрасно!
— Що?
— Те, що ви нічого не вмієте.
— Не бачу причин для захоплень.
— Але ж якби ви знали, як вони мені всі набридли!
— Хто? — я не вірив почутому.— Хто набрид?
— Усі! Це якесь всезагальне божевілля. Всі все вміють... Всі таланти... Всі генії. Ну, кожна дівчина хоче мати коло себе генія або таланта. Але коли всі довкола такі? Це вже нестерпно...
— Тоді я теж геній.
— Ви?
— Геній прокатки труб.
Валерія засміялася. Тихо й загадково.
— Це життя. Місце, де визначається сутність людини...
— Окрім того, я ще відчуваю в собі геніальність до кохання...
Вона швидко затулила мені рота долонею.
— Мовчіть! Не будьте таким, як усі... Це нестерпно... Давайте ліпше... Ви хочете пройти до Дніпра?
— А Пелагея Йванівна і принципи?
— Мені набридли карнавали. Набридли принципи. Це нагадує підводне плавання. Ні на кого спертися, ні за що вхопитися, все примарливе, все забарвлене в кольори нереальні, хоч іноді й прекрасні... Ви не уявляєте собі, що таке бути вродливою дівчиною, я знаю, що я вродлива...
— Із свого боку намагаюся уявити себе вродливою дівчиною,— сказав я, обережно вибираючи дорогу й підтримуючи Валерію в межах пристойної рівноваги. Ця дівчина з'явилася на світ для того, щоб дивувати без кінця бодай одного громадянина, званого Дмитром Чередою. Вона робила це досі вельми успішно, але перевершувала саму себе. Вона говорила в темряву, не дбаючи, слухають її чи ні, їй треба було виговоритися...
— Мені страшно. Я весь час у напруженні. Почуваю себе так, ніби не на своєму місці. Змагатися? Підкоритися? Твоя мета і прагнення чогось? В мені насіння всіх квітів і трав. Залежно від погоди одні розквітнуть, інші загинуть. Що вибрати? Мій батько, директор школи, викладає все життя хімію. Мене теж хочуть зробити хіміком. Два роки вже на хімію витрачено. Я знаю, що це втрачені два роки. Яке мені діло до їхньої хімії? У Пелагеї Йванівни і в моєї мами — принципи. А яке мені діло до їхніх принципів? Я хочу виробити свої власні. Може, й під воду я йду лише для того... Може, ховаюся... Не знаю... Ви розумний, Митю. Без поверховостей, без... Розум не має ніжності, зате він поєднується з темною пристрастю відданості чомусь одному...
Всі джази світу вмовкли знічено й сором'язливо, а в мені вигравав старенький, але вічно модний духовий оркестр, і його мідно-радісна пісня звалася так: "Как хорошо быть генералом".
У темряві, в яку ми вглиблювалися, слова Валерії попервах видавалися мені так само темними, я нездатен був схопити їхню суть; опріч того, від такої дівчини всього ти сподівайся, вона могла затіяти ще одну гру, яка лиш зовні відрізняється від попередніх, а згодом зведеться до повторення пройденого. Сьогодні й завжди. На добраніч, діти. Хрящуваті ребра антен над покрівлями. Біло-сині проколи вуличного освітлення в теплому сні міста. Очі у Валерії ставали синьо-сірими, а може, сіро-синіми. Хіба це мало значення? Значення — тільки в словах. Але чи й у словах тільки? Все — в її нерозгаданості, яка має багато спільного з темрявою. Та досить мені було обережно скосити на Валерію око, як я зненацька помітив, що вона якась мовби вся біла. Біла дівчина, і слова в неї теж білі. У ній, виходить, було неймовірно привабливим навіть те, що мене найбільше дратувало при нашому знайомстві, коли вона вперто повторювала своє "не знаю". Коли вибирати між незнайками і всезнайками, то я виберу перших, бо це люди не безнадійні, вони готові навчитися безлічі корисних і благородних речей. Не будемо надмірно скромними і поруч з Валерією залічимо сюди також Дмитра Череду... А всезнайки... Мені раптом закортіло спитати Валерію, чи то не вона вчора пожартувала з Держикрая. Але вона так довірливо вмовкла, що будь-яке запитання пролунало б недоречно, вона мовби горнулася до мене. А тут я не мав ніякого досвіду, мені здавалося, що я знаю про любов усе, окрім того, як отримувати від неї насолоду, досі в питаннях любові я керувався примітивним почуттям власництва, яке Валерія розбила в мені в перший же день знайомства, вірніше, й не розбила, а просто загнала в похмурі глибини моєї душі. А відомо ж, що хвороба, затамована, загнана в глибину, рано чи пізно озветься в чоловікові ще тяжче і нещадніше.