Микола добігав до райцентру. Околичні вулиці степового райцентру були без хат і дерев — купи цегли, та глини, та уламків.
Миколка біг далі.
На перехресті двох таких мертвих вулиць він зупинився; в який його бік тепер?
Почулася тупотнява, і знизу від ріки висунула голову сіра колона полонених німців.
Вели колону наші хлопці, майже хлопчики, з червоними зірками на сірих шапках, у куфайках, підперезаних брезентовими поясами.
Німецькі руки тягнулися від утоми аж до землі, а замість облич були самі лише очі — від страху.
Але Миколку цікавили не німці. Його цікавили наші. Сухим нервовим поглядом він придивлявся до кожного бій— ця в сірій шапці під червоною зіркою, сподіваючись зустріти кого треба.
Микола забіг колоні у хвіст, обігнув її і знову побіг під гору, але бажаного обличчя не було.
Колона завернула з райцентру в степ, звідки прибіг Миколка, а сам він тим часом, зітерши шапкою піт, побіг на хатки і землянки.
Біля однієї з таких хаток-ліплянок Миколка зупинився. Двоє дітей сиділо під стіною: дівчинка теребила в решеті кукурудзу, а хлопчик, більшенький, дер ту кукурудзу на дертці.
— Здрастуйте! — сказав їм Миколка.
Діти полохливо підняли на Миколку очі, помовчали, а потім дівчинка підхопила решето і щезла в ліплянці. Її братик-млинар, крекчучи, поніс за нею і дертку.
На порозі з'явилася жінка. Руки її по лікті були в глині.
— Тьотю, а де тут у вас базар?
— Хто?
— Базарі
— Я тобі дам базарі Ану, марш звідси! Тільки й дивляться, аби щось украсти! Ото на базар і йдіть, там вас таких тільки й ждуть.
Миколка кинувся тікати.
Перебіг одну вулицю, другу, лапнув себе за груди і став. Став — ні живий ні мертвий. Оглянувся туди-сюди: голо і порожньо навкруги, лише німецький танк обгорілий.
Миколка вискочив на гусеницю, потім на башту, заглянув у відкритий люк і поліз у танк.
Тут він сів і почав діставати з пазухи пачки перев'язаних грошей. Порахувавши пачку до пачки,— татова зарплата з фронту, — Миколка весело зітхнув: двісті тисяч, як є, — заховав гроші і вигулькнув із танка.
Вулицею проїжджав віз, запряжений парою ще добрих коней. На возі, накритому брезентом, сиділи в брезентових плащах двоє дядьків.
Миколка пропустив дядьків, щоб проїхали далі, потім зіскочив із танка і назирці потьопав за ними.
Їхали-бігли недовго: почувся людський гамір, і перед Миколкою відкрився базар.
Миколка обвів його очима і сказав:
— Ого, який великий! — Доторкнувся до пазухи з грішми і полетів униз, на базар,— шапка з голови мало не впала.
А на самому базарі так Миколка вже надивився. Білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими пнсочками витягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній написано, що тобі має бути. Розгортаєш і читаєш:
"Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно". Що за "казьонний дом", Миколка не знає, але добре, що "благополучно".
"Тепер поворожу на корову",— думає Миколка і дає дядькові ще двадцять. Миколку обступають закутані хустинами по самі очі тітки і разом з ним уголос по складах читають: "Нет в жізні сщастя".
— Нема, значить, тобі щастя, синочку, та й де воно візьметься при лихій годині,— каже якась тітка над вухом, а сама вже шелестить рублями до безногого дядька.
— Ну, раз нема, то нема,— каже Миколка і йде до перукарні, туди, де милять милом, точать бритви об паски і щетини під бритвами аж цвірінчать, так щетинам голитись не хочеться. І пахне духами, так пахне духами, що і не вилазив би із цієї теплої перукарні, а навіть жив би у ній і з ранку до вечора нюхав би цей золотий запах духів, якби не корова.
— А тобі чого, малий?
— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.
— Е, ні, десяткою тут не обійдешся.
— Ну, тоді за двадцятку!
— Спершу покажи, бо таких шелихвостів, як ти, вештається тут до чорта.
Миколка відвертається до стіни, дістає з пазухи червону тридцятку і каже:
— Гляньте, що не брешу.
— Тоді йди сюди, я тобі подушу на всі тридцять. От тут-то вже Миколка й злякався: викинув гроші на свинки, викине на духи, а корова?
— Ні, за двадцятку, і край, а десятку давайте здачі.
— Ти дивися який? Скільки ж це тобі?
— На цю осінь до школи...
— Тоді нагинай голову, і буде тобі за двадцятку. Перукар бере зеленого флакона і під регіт дядьків, що під стінами стоять в орденах та медалях, капає холодними духами Миколці на шию.
— Може, ще й під носом?
— Але за двадцятку,— швидко відказує Миколка і вже чує під носом райський запах. Він тягне його у себе, так що пахне аж у горлі і в серці пахне!
Тепер мерщій купувати корову та бігом додому, щоб мати понюхала, а з нею братик і сестричка, щоб знали і вони, які-то духи бувають на світі у перукарні на базарі.
Миколка прожогом вискакує з перукарні і стає: базар великий, людей багато, і де тих корів продають — невідомо. А тут ще духи розпахтілися, і вітер повіяв — пропали духи!
Миколка витягає з кишені вузлик, розв'язує, окрайчик хліба і цибулину кладе до кишені назад, а хустинкою міцно перев'язує шию.
Тепер уже, нарешті! Можна було б і запитати, де продають корів, але як ти його будеш питати, коли ти малий і коли в тебе за пазухою двісті тисяч грошей — ще довідаються та заберуть!
Старців — на кожному кроці: і сліпих, і так покалічених, усяких ворожбитів і циган, а таких, що нічого не продають і не купують,— роями ходять по базару, все може бути!
Миколка вщулює голову в плечі і, як горобець, впурхує поміж куфайок і шинелей, бушлатів, курток, зелених і рудих френчів, піджаків і, видихаючи з-під носа майже уже невловимий пахощ духів, сопе в базарній хвилі в сподіванні, що винесе вона його туди, куди йому треба, його жовті чуні і мамина куфайка обляпались грязюкою по самі вуха.
Нарешті натовп порідшав, і запах духів почав змішуватись із запахом прілої соломи. Миколка побачив корів.
Їх було небагато. Вони стояли в дальньому куті базару, де починались будівлі, і жували своє останнє винесене на базар сіно.
— Та ось де вони! — прошепотів Миколка і зупинився:
бодай винюхати останні рештки духів, аби не пропадали. Хустинку ж на шиї він затягнув ще тугіше і вже хотів було йти до корів, як раптом остовпів: біля крайньої корови, що стояла прив'язана до воза, двоє дядьків їли ковбасу.