Ціла площа обведена довкола від заходу, півночі і сходу по краях, де спадають стрімкі, круті береги, низьким, але старим живоплотом із глогів, що, сплівшися своїми кільчастими галузками, утворили густу непробиту стіну. Лиш там та сям видно в тій стіні проруби з фірточками. Від півдня, куди дальше тягнеться пасмо гір, поперериване темними, вузькими та глибокими поперечними деберками, на нижчій, хоч не обшарпаній, терасі розрісся невеликий, але досить розкішний садок василіан з хідниками і з альтанками, отіненими хмелем та диким виноградом. Господарські будинки розложилися аж ген на долині. Здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної та мальовничої висоти, що мала статися місцем божої хвали й молитви, спокою й самітного, чернечого роздумування, всю мирську суєту, аби не закаламучувати побожного спокою. І справді, далеко по краю йде, а давніше ще дальше йшла слава про побожність і святість гошівських черців, про чудову ікону, — і немало легенд і казок жило і живе досі між народом про Гошів.
— Бачите, отче Методію, що я нині найшов у нашій бібліотеці? — мовив отець Спиридон, маленький сивий старець з грубим лицем, дрібними, сивими, усміхненими і ласкавими очима, що сиділи глибоко в голові, до ігумена монастиря, старця вже більше як сімдесяти літ, вечором того самого дня, коли Петрії вернули з нещасним старцем до Перегинська.
— А що ж ви таке знайшли? — запитав о. Методій, защіпаючи вікна своєї келії і спускаючи віконниці, котрими термосив вітер.
Надворі вже зачиналася страшна боротьба природи, грізна, гуляща літня буря, так дуже подібна до боротьби почувань, до кипучої грізної боротьби пристрастей у молодому серці.
Старець замкнув перед бурею свої вікна і засунув їх віконницями так, як замкнув уже давно своє серце перед бурями пристрастей, як відрікся світу і всіх його почувань, його радощів і бід. Лиш релігійне почуття лишилося в душі і світило ясно в його серці, як та масляна лампа в його тісній келії.
Позамикавши вікна, поправивши лампу та поставивши на своє місце великий і важкий срібний хрест, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, яка зрештою нічим не різнилася від келії звичайного братчика, — о. Методій сів знов при старім дубовім столику побіч о. Спиридона і, обернувшися звільна, поглядав на предмет, про який говорив о. Спиридон. А треба додати, що Спиридон був доглядачем невеличкої монастирської бібліотеки, досить багатої старими книгами та рукописами.
Той предмет — то був рукопис на сивім, але міцнім і грубім папері, на якім звичайно писали при кінці вісімнадцятого і з початком дев’ятнадцятого століття, заки ще повинаходили наш білий, тонкий і слабий папір, що сам від себе по якімось часі нівечіє і розпадається, мовби був зроблений із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка і незручна, але букви були великі, старанно писані.
— Де ж ви се знайшли і що то за письмо?
— Сьогодні в полуднє я заглянув до бібліотеки і побачив отсе письмо на столі. Що я голови наломив, щоб відгадати, хто там міг положити те письмо! А що тут за письмо, що за мова, того цілком не второпаю. Цілий день нині мучився, щоб прочитати ті знаки, — ані руш!
— Як то, — сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, досить правильний ніс окуляри, оправлені в грубі рогові обручки, — адже се, як бачу, досить чітке руське письмо!
— Ну, то будьте ласкаві прочитати його, отче настоятелю, — сказав, здвигаючи плечима, о. Спиридон.
Ігумен узяв рукопис і, придержуючи його до лампи, зачав придивлятися до дивних знаків, аби відцифрувати їх. Наверху одно виразно написано: Моя пам'ять. О. Д. 1772.
— А бачите, отче, я прочитав надпис без усякої трудності, — сказав старець, урадуваний, як дитина.
— Я прочитав його також, та ще прочитав і на кінці кілька букв, але решти ані суди боже!
І справді, немало здивувався о. Методій, коли далі з цілого досить великого рукопису не міг прочитати ані слова. Букви скидалися на руські, письмо було досить старанне, чисте і, як на свою давнину, дуже добре збережене. Слідячи далі старанно, встигли оба черці тільки переконатися, що не все писане в однім часі, що між письмом поодиноких кусників, розділених відступами, уплило немало часу. На самім кінці були чітко написані такі слова: Час 25 липня 1856. Гош. мон. Бібл. година 12 півн.
— Що се значить? — спитав здивований ігумен. — Що то за слова? Котрого нині?
— 25 липня.
— А отут хіба не той сам день?
— Той сам.
І, роздумуючи над тими словами, черці поглянули на рукопис.
— Котра година? — запитав ігумен.
— За п’ять мінут одинадцята.
— Гм... 1856, сього року, а Гош. мон. — хіба се значить Гошівський монастир? — міркував напівголосно сам до себе старець-ігумен.
— А Бібл. — може, то бібліотечна келія? — докинув бібліотекар, о. Спиридон.
— Боже, тут, може, щось недобре коїться? Може, наші священні мури мають нині стати свідком якого поганого, безбожного діла, що шукає скритості і думало знайти її аж у наших тихих мурах?
— Того нема чого боятися, о. Методію, — сказав відважніший бібліотекар. — Двері позамикані, а зрештою надворі така буря, кому ж би тепер хотілося підкрадатися аж сюди?
І як на доказ сих слів о. бібліотекаря завила буря, зашуміла грізно. Гори заграли стократним відгомоном громів, аж шиби задзвеніли в олов’яних оправах вікон.
— Нещастя і зло не спить! — промовив коротко і по хмуро о. ігумен. В тій самій хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, хоч у келії було тихо, зачало слабнути, темніти і нидіти. Нарешті спалахнуло ясно і сильно і горіло потім далі спокійно одноманітним і ясним полум’ям, як і перед тим. Черці дивно якось переглянулися. На їх спокійних старечих лицях не видно було жадної зміни, жадної блідості, але серця їх мимоволі якось живіше і нерівно забилися страхом.
— Що робити? Хіба побудити братів і службу? — озвався ігумен і вже сягнув рукою дзвінок, коли о. Спиридон задержав його.
— Думаю, що не треба передчасно тривожитися. Мені все здається, що тут не грозить ніяка небезпека. Знаєте що, отче настоятелю, ходімо радше тепер самі до бібліотечної келії. Заждемо там до дванадцятої, побачимо, що там буде. Але я все думаю, що таки нічого не буде.