— Довбущуки думають, що справді мій дід, Іван Петрій, забив Олексу Довбуша і забрав його великі скарби. Вічно ворогують на наш рід і допоминаються скарбів. Батько нашого Довбущука, а син Олекси Довбуша, також Олекса, — у них, бачиш, кождий найстарший у роді називається Олексою на пам’ять ославленого опришка, — ціле життя сварився і гризся з моїм батьком...а по нім і мені прийшлося двигати дальше ворожнечу і родову ненависть... а та ненависть до того розгорілася в серцях Довбущуків, що хотять мені навіть віку збавити, як не виявлю, де Довбушеві скарби, і не віддам їх їм до останньої крихіточки. Не лише Довбущукові сини, пронюхавши ковбасу в борщі, украли з осібного сховку срібла й золота на 5000 ринських, але послухай ще щось. Нині рано хлопець старої Довбущучки, Іванко, женучи корови в ліс, підбігає до мене на вигін коло Довбущуківки та й каже: "Нанашку, ви нині не йдете до міста?" — "Іду, або що?" — кажу я. "Стережіться, Олекса щось погане хоче з вами скоїти". Більше нічого не сказав, але я вернув до хати і взяв стару дідову нагрудницю. Дивися!
І при тих словах Петрій розщепив камізельку і показав під нею здивованому синові нагрудницю, сковану із сильної сталевої бляхи.
— І добре мені бляха прислужилася, — говорив Петрій далі і оповів синові про свою стрічу з Довбущуком.
Андрій зблід із тривоги. Аж тепер, хоть іще не зовсім ясно, стала перед ним відкриватися тяжка-важка будучність.
Сонце нахилило своє золото-червоне повне лице на самі вершини гір, немовби грозило своїм червоним жаром запалити непроглядні, темні ліси. Саме тоді подорожні зблизилися до Перегинська. Далеко на заході, як під широкою шибою західного сонця, бовваніли пошарпані фантастичні і дикі кручі Чорної гори і в почварних видах рисувалися на тлі криваво озареного західного неба. Від полудня потягав теплий вогкий вітер і понависали чорні хмари, що час до часу палахкотіли золотими блискавицями. Збиралося на бурю.
Петрій, під навалою важких думок, що тисли його душу, йшов, похнюпивши голову, ведучи старця, котрий доразу сперся на нього. Андрій, серце якого ворушили тисячі почувань, підніс очі вгору, вітаючи своє рідне село. Мимовільно звернув очі на велетенський поламаний кістяк, на Чорну гору. На її найвищій кам’яній іглиці, стрімкій і острій, стояв величний чоловік з похиленою вниз головою, з руками на грудях навхрест; бистре око Андрія догляділо, як вітер грав його довгим, як сніг білим волоссям. Жадного руху не можна було дослідити в тій дивній прояві. І Андрій, побачивши її, й сам мимовільно став як камінь серед дороги, не зводячи очей із дивного, таємного чоловіка, що в далечині, високо в повітрі чорнів на криваво-червонім тлі неба. Серце його стисло якесь лихе прочуття, вся кров уступила з лиця і збіглася до серця, як збігаються під крило квочки курята, побачивши половика.
— Що тобі, сину? — сказав Петрій, котрий уже минув був сина, а тепер за ним оглянувся.
Андрій не чув слів батька. Він немовби весь затонув у тім велетні в повітряній височині.
— Чого стоїш, хлопче, чому не йдеш? Та куди ти дивишся? Рахуєш звізди на небі? Я ще й одної не бачу! — крикнув голосніше на сина Петрій.
— Чого я стою? — спитав Андрій, спускаючи поволі очі на батька. — Чи рахую звізди? Ану, подивіться самі!
І за тим словом Андрій показав пальцем на Чорну гору. Петрій підвів туди очі, але — на велике здивування Андрія — іглиця була пуста і врізувалася глибоко в синє, тепер уже темно-червоне небо. Таємний старець зник із неї, мов привид, мовби його вітер звіяв.
— Що ж там такого? — запитав батько. — Я нічого не не бачу.
— Бо вже тепер і нема нічого, — відповів Андрій.
— А хто мав там бути.
— Хто? Не пригадуєте собі того таємного чоловіка, що мене п’ятнадцять чи чотирнадцять літ тому назад два рази одної ночі спас від смерті? Я ж вам часто говорив про нього.
— Ну, і що? Хіба ти його й тепер бачив?
— Ось якраз бачив, і на тім самім місці, де його бачив перший раз. Дивно лише, де би він міг так нараз щезнути.
— Дивне диво! — сказав сам до себе Петрій, а потому додав голосніше: — Але чому ж я його ще ніколи не бачив?
І знов звісив голову і, ведучи старця повільно гірською стежкою, пішов до своєї хати.
Але в Андрія серце все ще тремтіло і щеміло незнаними, таємними прочуттями. Кілько разів у житті показувався йому той таємний чоловік, що стояв на кривавім тлі вечірнього неба на вершині Чорної гори, стільки разів якесь нещастя навідувало Петрієву хату.
І з тяжкими та сумними думками в душах батько й син уже пізнім вечором додибали до хати.
V
НЕЗВИЧАЙНИЙ РУКОПИС
Коли тобі, ласкавий читачу, доводилося коли переїздити залізницею зі Стрия до Станіславова і минати невеличке місточко Болехів, то, певно, виглянувши потім віконцем із вагона на гарну підгірську околицю, ти мусив звернути увагу на гошівську церкву, що біліє далеко своїми мурованими високими стінами. І справді, рідко де лучиться у нас побачити таку гарну будівлю, щоб так мальовничо рисувалася серед прекрасної природи. Гошівська церков із чудовим образом богородиці притягає до себе рік-річно безліч богомольців зі всіх сторін нашого краю. Вона здіймається разом із монастирем на вершку гори, — і ще й те додає їй незвичайної мальовничості, що та гора, остання з того досить довгого побічного пасма Карпат, врізується глибоко в болехівську гладку рівнину, що аж до краю небосклона хвилями спадає на північний схід. Монастирська гора гордо стримить над долиною, поросла з боків ліщиною та глогами, котрі, мов малі діти, обтулюють собою ті боки і ребра матері-гори. А внизу під тими кручами шумить сердито і піниться Свіча, бистра і немала гірська ріка, б’ючися о кругле каміння, що залягає її дно, як кам'яні барани. За нею, на широкій ріні, розсілося гарне, велике і охайне село Гошів. А ген дальше сердита Свіча сховалася між лозами, мов та розсерджена пані, що завине своє чудове, молоде личко в серпанок і відвернеться набік. Вузькі, кручені, старанно вичищені і дрібним піском посипані стежечки в’ються крутим берегом угору, ведучи на не дуже широку, але рівну і широкими плитами виложену площу, серед якої здіймається високо до неба монастирська церков, до котрої тулиться низька монастирська будівля.