Загорнувшись у теплий білий кожух і взувшись у хутряні чоботи, Марко в супроводі юрби зійшов на вершечок пагорба, з якого, радісно вигукуючи, мчали на санчатах діти. Десятеро добровольців великими лопатами нагорнули купу снігу і за кілька хвилин виліпили пам'ятник, на якому був зображений Марко: одну ногу він поставив на поваленого архіпса, а в піднесеній руці тримав архі-маслака. На постаменті пам'ятника губною помадою було написано: "Маркові-серенійцеві, переможцю архіпсів, винахідникові архімаслаків".
Хтозна-звідки взявся оркестр і заграв урочистий гімн. А тоді, заплескавши в долоні, юрба поставила Марка на пам'ятник поруч із сніговим Марком і, жваво обговорюючи подію, почала розходитися.
— Чи ти ба! — мовив здивовано Марко. — Свято вже скінчилося.
Озирнувшись навколо, Марко переконався, що його пам'ятник не самотній: у цьому дивному пантеоні просто неба стовбичило ще десяток снігових статуй, непорушних і мовчазних. Декотрі почали танути: одній бракувало носа, на іншій напис спливав водою. А з одної статуї скотилася голова, і ніхто не думав поставити її на плечі.
Марко вже почав був міркувати про те, яка то скороминуща річ слава, аж раптом його гукнув чийсь веселий голос. Назустріч йому біг Маркус.
— Як справи? — крикнув хлопчина, ліплячи сніжку. — Я бачу, ти сам умієш за себе дбати. І навіть пам'ятника заслужив!
З тими словами Маркус націлився і шпурнув сніжку межі очі сніговому Маркові.
— В мою статую! Ти не міг вибрати іншу?
— Однаково хлопчаки закидають її сніжками. То краще нехай перший у неї кине твій друг.
Марко зійшов з постаменту.
— Чому ти мене покинув?
— Справи, — відповів Маркус, здвигаючи плечима. І, ніби кваплячись змінити розмову, додав: — Я ще пам'ятника не заслужив.
— У нас пам'ятники роблять тільки мертвим, — сказав Марко. — І не з снігу, а з бронзи, мармуру. Споруджують їх на площах, на вулицях.
— Вони там усім на заваді,— зауважив Маркус. — Мені до вподоби наші снігові пам'ятники: стоять вони недовго і поступаються місцем іншим. Зрештою, яка радість мертвому, коли йому поставлять пам'ятник? Якщо йому спорудять пам'ятник за життя, це його потішить, хай навіть той пам'ятник стоятиме недовго.
Переслідування
Того дня Маркові довелося чимало походити. Вони з Маркусом побували в ресторані, зайшли в зоологічний сад, який Марко охрестив "зоонелогічним", бо там леви й тигри походжали межи людьми, а крокодили плавали разом з лебедями та дітьми у прозорому ставку. Кліток не було навіть сліду. Марко спробував був допитатися Маркуса, куди той ходив уночі, але друг відповідав ухильно. Він запитав про інших серенійців, які гостювали на планеті, але Маркус і пари з уст не пустив. Тож не диво, що Марко спохмурнів. Уся та загадковість його пригнічувала. Рішучість за всяку ціну розкрити таємницю подорожі зріла в ньому, як овоч, що рано чи пізно має достигнути. "Цієї ночі,— подумав він, — я не склеплю очей".
Коли по вечері вони вернулися в будиночок на вулиці Серени, Марко ледве позирнув на гору пакунків, що їх надіслали різні крамниці, де він уранці скуповувався. Не слухаючи балачок домашнього робота, який по телевізору бачив перемогу над архіпсами в усіх подробицях, Марко сказав, що піде спати. Подався він у свою кімнату, змінив червону піжаму на жовту, ліг у ліжко й погасив світло. На ніч Марко прочинив двері до сусідньої кімнати і через шпалеру спостерігав за Маркусом, що лежав, читаючи книжку. Незабаром Маркус позіхнув, згорнув книжку і простяг руку до вимикача. У темряві було чути, як він умощувався на ліжку. Тоді Марко тихенько встав і підкрався до дверей, прислухаючись до Маркусового спокійного дихання. Вклавшись на підлозі, Марко вирішив, що не дозволить Маркусу знову його кинути.
Двері тихенько стукнули, Марко здригнувся і протер стомлені очі. Мабуть, він заснув, але чи давно? Маркусового дихання не було чути. Він прожогом кинувся в сусідню кімнату, ввімкнув світло і, побачивши порожнє ліжко, побіг вниз сходами. Коли він вискочив на вулицю, Маркус уже від'їхав метрів на сто рухомим тротуаром. "Цього разу ти від мене не втечеш", — зрадів Марко, стрибаючи й собі на тротуар.
Палац неіснуючого уряду
Женучись за Маркусом, він попав у ту частину міста, мабуть, найстаровиннїшу, якої ще не знав. У стародавніх кам'яних мурах видніли освітлені вітрини. Тут і там височіли похмурі вежі, і звеселяли їх тільки поодинокі ялинки, що сяяли лампочками між зубцями. Весняне повітря не пасувало до вузеньких вуличок, мовчазних провулків. Мури випаровували вологу, на губи Маркові впала крапля з ринви, але вона мала смак наливки, хоч і тхнула цвіллю.
Марко скрадався попід стінами. Однак Маркус ні разу не оглядався: може, не знав, що за ним слідкують, чи те йому було байдуже. Раптом він зник у темному під'їзді.
"Палац уряду", — прочитав Марко на мармуровій табличці, що облупилася від часу. А хтось дописав вуглиною "неіснуючого". Ні вартового, ані сторожа. З напівтемного вестибюля нагору спиналися сходи; там лунали Маркусові кроки, єдина ознака життя.
Маркове серце калатало, але він сміливо побіг угору сходами. Раптом хлопець зачепився за щось ногою і помітив чоловіка, що сидів на сходинці.
— Обережніше! Носить тут тебе лиха година, — забуркотів той роздратовано.
— Вибачте, — прошепотів Марко. — Прошу вас, вибачте мені.
— Та нічого, — відповів чоловік уже лагідніше. — Звертайся до мене на "ти".
— Але ж я з вами не знайомий.
— Ну, якщо заважає тільки це, то можу відрекомендуватися. Я голова уряду. Знаєш, що я надумав? Піти додому.
Марко стояв ні в сих ні в тих біля того дивного чоловіка. У темряві хлопець не міг навіть роздивитися, чи старий він, а чи молодий.
— Я оце йшов на засідання, — провадив далі голос, — як у голову мені залетіла цікава математична задача. Отож я сів отут і міркую, як її розв'язати. Тут так тихо! Мені перехотілося йти на засідання. Жаль мені своїх колег, та доведеться їм вибрати нового голову. Я йду у відставку з математичних причин.
Посміюючись, він підвівся, обтрусив з піжами куряву, поплескав Марка по щоці й подався вниз сходами.
— Пробачте, — промимрив, зважившись, Марко, — якщо ви голова уряду, то знайомі з моєю справою. — Я з Рима, міста на Землі,— даруйте, на планеті Серені. Я б хотів знати, чи…