— Якщо я не виїжджаю у світ,— відповів голова верховного суду,— то з Палацу правосуддя чи з Іноземного клубу здебільшого повертаюся пішки.
— І, звісно, маючи при собі великі гроші! — вигукнув молодий лікар.— Та ж це значить напрошуватися на удар кинджалом!
— Цього я не боюся,— відказав граф де Гранвіль із сумним і байдужим виразом на обличчі.
— Але принаймні не треба зупинятися,— провадив лікар, тягнучи судовика в напрямку до бульвару.— Ще трохи, і я подумав би, що ви хочете украсти в мене свою останню хворобу і померти не від моєї руки.
— Атож, ви застали мене за підгляданням,— промовив граф.— Проходжу я тут пішки чи їду в кареті, о будь-якій годині ночі я помічаю у вікні третього поверху того дому, звідки ви вийшли, чийсь силует: мабуть, хтось трудиться там із героїчною впертістю.— Тут граф зітхнув, ніби відчувши раптовий біль.— Я зацікавився цим горищем,— додав він,— як цікавиться паризький буржуа перебудовою Пале-Рояля.
— Якщо так,— жваво вигукнув Орас, уриваючи графа,— я можу вам...
— Не треба,— сказав Гранвіль,— я не дав би жодного су, щоб довідатися, чоловіча тінь чи жіноча мигтить за тими дірявими фіранками, щасливий чи ні мешканець того горища! Якщо я і був здивований тим, що ніхто там сьогодні ввечері не працює, якщо я і зупинився, то тільки заради втіхи пофантазувати, снуючи всякі безглузді гадки, як це роблять нероби, коли помічають споруду, залишену недобудованою... Уже дев'ять років, мій юний...— Граф, здавалося, вагався, добираючи слова, потім махнув рукою і вигукнув: — Ні, я не назву вас другом: я ненавиджу все, що пов'язане з почуттями! Отож ось уже дев'ять років, як я перестав дивуватися, чому деякі старі люди розводять квіти, садять дерева: життя навчило їх не вірити в людську прихильність. А я теж вважаю себе старим дідом — я обернувся в нього за кілька днів. І тепер я хочу любити лише безсловесних тварин, рослини і все, що належить до світу речей. Мене куди більше цікавлять танці Тальйоні13, ніж усі людські почуття, разом узяті. Я ненавиджу життя і світ, у якому я самотній. Ніщо, ніщо,— додав граф з таким виразом, аж молодий лікар здригнувся,— ніщо мене не зворушує, ніщо не вабить.
— Але ж у вас є діти!
— Діти! — гірко промовив граф.— Авжеж, діти! Хіба старша з моїх дочок — не графиня де Ванденес? Щодо другої, то вдалий шлюб старшої сестри обіцяє і їй блискучу партію. А сини? Вони обидва зробили чудову кар'єру. Віконт де Гранвіль був спершу головним прокурором у Ліможі, а тепер обіймає посаду голови суду в Орлеані. Молодший живе тут, він королівський прокурор. У моїх дітей свої турботи, свої хвилювання, свої справи. Якби хоч один із них присвятив мені своє життя і спробував своєю любов'ю заповнити порожнечу, яку я почуваю ось тут,— сказав він, ударивши себе в груди,— то він виявився б невдахою, приніс би себе мені в жертву. А навіщо, питається? Щоб скрасити кілька літ, які мені зосталося ще прожити? І чого б він цим досяг? Можливо, я сприйняв би як належне його великодушні турботи про мене, але...— Тут старий посміхнувся з гіркою іронією.— Але, докторе, ми недарма навчаємо своїх дітей арифметики: вони вміють рахувати! Мої дочки й сини, мабуть, ніяк не діждуться, коли я помру, і заздалегідь прикидають, яка спадщина їм дістанеться.
— Ох графе, як могла вам спасти подібна думка? Ви такі добрі, такі великодушні, такі співчутливі. Їй-богу, якби я сам не був живим доказом вашого благодійництва, якому ви віддаєтеся так щиро, з такою широтою душі...
— Заради власної втіхи,— жваво заперечив граф.— Я плачу за приємне почуття, як заплатив би взавтра жменькою золота за наївну дитячу ілюзію, від якої забилося б моє серце. Я допомагаю ближнім заради себе самого, з тієї ж причини, з якої граю в карти; ось чому я не розраховую на вдячність. Якби ви помирали на моїх очах, я б навіть не здригнувся, і вас прошу ставитися до мене з таким самим почуттям. Хлопче, моє серце поховане під попелом пережитого, як Геркуланум під лавою Везувію,— місто існує, але воно мертве.
— Який злочин вчинили ті, хто довів до такої нечулості ваше палке, співчутливе серце!
— Ні слова більше,— промовив граф із жахом.
— Ви хворі і повинні дозволити, щоб я вилікував вас,— сказав Б'яншон схвильовано.
— Та хіба ви знаєте ліки проти смерті? — сердито вигукнув граф.
— Закладаюся, графе, що мені вдасться воскресити ваше серце, яке ви вважаєте холодним як лід.
— У вас хист Тальма14? — ущипливо запитав голова верховного суду.
— Ні, графе. Але природа настільки ж могутніша за Тальма, наскільки Тальма був могутніший за мене. Слухайте ж: на горищі, яке вас зацікавило, живе жінка тридцяти років; кохання в неї доходить до фанатизму, її кумир — хлопець, хоч і вродливий, але наділений від лихої чаклунки безліччю вад. Він картяр, і я не знаю, до чого в нього більша пристрасть — до жінок чи до вина. Наскільки мені відомо, він скоїв злочини, за які підлягає суду виправної поліції. Так ось, ця безталанна жінка принесла йому в жертву чудове становище і чоловіка, який обожнював її, батька її дітей. Але що з вами, графе?
— Нічого, кажіть далі.
— Вона дозволила йому прогайнувати чималий статок, і мені здається, віддала б йому весь світ, якби він належав їй. Вона працює день і ніч і не ремствує, коли цей молодчага, цей нелюд відбирає в неї навіть гроші, відкладені на купівлю одежі дітям, або останній кусень хліба. Три дні тому вона продала своє волосся, а які в неї були чудові коси! Зроду я таких не бачив. Він прийшов, вона не встигла сховати золоту монету, і коханець випросив ці гроші. За його усмішку, за пестощі вона віддала вартість двох тижнів життя і спокою! Хіба це не жахливо і не велично водночас? Але обличчя її вже змарніло від тяжкої праці. Плач дітей надриває їй душу, вона захворіла і зараз стогне на своєму вбогому ложі. Сьогодні ввечері їй не було чого їсти, не було чого дати дітям, а вони уже не мали сили кричати; вони мовчали, коли я прийшов.
Орас Б'яншон замовк. У цю хвилину граф де Гранвіль, ніби несамохіть, сягнув рукою в жилетну кишеню.
— Я здогадуюся, мій юний друже,— сказав старий,— як їй тепер живеться, коли ви щодня ходите лікувати її.