"Я не буду величать
Тих, що на вчорашнї бої
Йшли відважно, так сказать,
Як правдивиї герої."
(На лицї князевім тут
Іронїчний усьміх мигнув,
І він зараз в иньший кут
В своїй мові лука вигнув).
"Я, панове, дипльомат,
Що по бою лїчить страти,
Лїчить зиски, щоб завдати
Ворогови крайнїй мат.
"Те, що ми здобули в бою,
Се побіди перша часть;
Тілько праця головою
Перемогу всю нам дасть.
"Трупи... кров... ну, слава — все
Виглядає сїро, буро.
Що за плід се принесе?
Нумо думать pro futuro!
"Хто нам вкаже ясний шлях,
Як держать в руках здобуте
І приборкать племя люте
Не бючись з ним по полях,
"Без пожежі, крови, сварів,
А спокійно й певно, той
Варт найвисших лаврів, дарів,
Той найбільший з нас герой."
Музики грім. І оплески і брава...
Та князь на них уваги не звертав, —
Він знав, що варта в тій громадї слава.
По хвилї ґраф помалу з місця встав,
О склянку брязнув і князю вклонив ся,
Від него дозвіл річ держать дістав.
Гладкий, здоровий, він відсторонив ся,
Щоб рушитись свобідно, наче слон,
Що серед сойму зьвірів опинив ся.
Почав. Різкий, твердий його був тон.
VI.
"Що тут довго міркувати?
Чи міркує той, хто мусить
З диким зьвірем воювати?
Бє і дусить.
"Дав нам Бог минути смерти,
Непокірних дав побити, —
А що з рештою робити ?
Тілько дерти.
"Всякий спосіб тут придалий:
Сила слова і жандарма,
Щоби тлум отой зухвалий
Гнути в ярма.
"Перша річ, щоб був він голий!
З бруду, голоду, хробацтва
Щоб не вибив ся нїколи,
І з жебрацтва.
"Друга річ, щоб був він темний,
Знав, що думать — сьмішно й підло,
Що він раб, хробак той земний,
Панське бидло.
"Третя річ, щоб був безличний,
Дав собі плювати в морду,
Знав, що всї для него мають
Лиш погорду.
"Хлопську як зігнеш натуру?
Гладь смирнїйших і біднїйших,
Щоб з богатших і бутнїйших
Дерти шкуру.
"А тим псюкам, недоукам,
Що хтять люд підняти к собі,
Куку в руку, або буком
Бух по лобі!
"А ті школи, відки вийшла
Лютих псів на нас когорта,
Всїх докторів, професорів —
Геть до чорта!
"Ті ґазети, що до бунту
Піднимали люд той клятий —
Видусити, зруйнувати
Всї до шпунту.
"Ті спілки, крами і каси,
Зсипи, читальнї громадські, —
Все те — зборища лайдацькі,
Без прикраси.
"Виняти їх з під закона!
Лиш один для них — до ката!
Дать параґраф: заборона,
Конфіската!
"Або згинем по жебрацьки
Або сильними руками
Вибєм дух з них гайдамацький
Канчуками.
"Жадних прав! Нї навіть шепту
Про якісь новії ери!
А на бунт одну рецепту:
Манлїхери.
"Хлоп до працї, не до ради,
До податків, не до складок,
До грабель, а не до шпади —
Се — порядок.
"Його річ — покора й жертва,
Як лиш бульбу, хлїб і борщ ма;
Його сьвятощі, то церква,
Двір і коршма.
"Се наш ґрунт. Пожруть дракони
Нас, коли зійдемо звідси
Лиш держімо ті закони
Твердо! Dixi."
Музики грім. Панове плещуть браво,
До ґрафа тиснуть ся і ґратулюють,
З усїх боків стискають руки жваво.
Лиш дами троха кривлять ся, вахлюють
Горячі лиця. Чути десь: "Fi donc!
"Брутально! Нас вони компромітують!
"Які прінціпи! Що за грубий тон!"
В тій хвилї князь потис за срібний дзвоник,
Се знак тиші. І з місця встав барон,
Щоб говорить. Він скочив наче коник
І випрямив свою дрібну фіґурку
(Його здрібніло й кликали бароник).
Меткий, верткий, мов ляльочка на шнурку,
Він славив ся між панством лібералом —
(Не даром дїд його носив ярмурку!).
Він говорив, мов кінь, що гонить чвалом,
І фирка, рже, біжить, копитом гряне;
Тут патосом сипнув, там комуналом,
Вертівсь як вуж, коли на хвіст хто стане.
VII.
"То вже Монтескє сказав, панство моє,
Що кождий народ в таких правах жиє,
Які заслужив собі мати.
І се також певне, що висловив Міль,
Що тілько висока, величная цїль
Упавшого може підняти.
"Ми ниньки в упадку подвійно тяжкім;
Нїхто нас не любить, не маєм на кім
Оперти ся в хвилї негоди.
Своєї держави не маєм давно,
Лишилось нам предків надбанє одно:
Здобутиї ними народи.
"Лишились безсмертниї унії ті,
Непорвані звязки і шлюби сьвяті,
Заключені скрізь добровільне,
Та сума симпатий покревних племен,
Що нам запевняла від давнїх давен
Панованє в них неподільне.
"Підношу се з натиском, панство моє:
Се плуга, не шаблї панованє є,
Культурности а не розбою;
Ми не для забору у край сей ішли,
А в жертву себе ми йому принесли,
Його захищали собою.
"Ми сьвітло проґресу у варварства тьмі.
Що гнув ся народ сей у панськім ярмі—
Потрібно було й натурально:
Ми висші ідеї плекали в той час,
Він працї, порядку навчив ся від нас,
Втягнув ся, піднїс ся морально.
"Отсе, моє панство, є наш заповіт,
Котрим живемо ми вже тисячу лїт,
Його нам забути не вільно!
Що хлоп збунтував ся, се сумно,— та нам
Не мстить ся, а дбать, щоб він каяв ся сам,
Піддав ся нам знов добровільно.
"Що всїх непокірних ми витяли в пень,
Се добре, та є се пів дїла лишень, —
А друге почнімо в сїй хвили.
Зробім, щоб пізнали безглуздий свій гнїв,
В нас бачили своїх природних панів,
Щоб нас шанували й любили.
"Канчук, конфіската, відбиранє прав,
Гнет, здирство, усе те, що раяв пан ґраф,
Тепер се є анахронізми;
Хосен з них непевний, а певний скандал.
Що скаже Европа? Перед трибунал
Істориї станем якіж ми?
"Се, панство кохане, не фрази пусті:
Усе для нас мусять лишить ся сьвяті
Традициї нашого роду.
Як згодять ся буки, жандарми, раби
І той наш величнїй девіз боротьби
"За нашу і вашу свободу"?
"Тепер орґанїчної працї пора!
Хай згине шляхетська натура стара,
Шляхетське недбальство й неробство!
Полїтика наша така має буть,
Щоб землю і серце народа здобуть,
Uobywatelić to chłopstwo.