IV
Явір шумів на подвір'ї ізкраю,
Нова ворітня в янтарній смолі.
Батька Марко не застав; я не знаю,
Де вже той був. До рожевого гаю
Вечір відносив години малі.
Танки відходили.
— Тату, я їду,
Наша частина за Дніпр вируша!
Як мені важко по рідному сліду
Йти, відступаючи! Наче душа
Жаром осипана з того клопоту.
Все розкажу, повернувшися в дім...
Білий листок з польового блокноту,
Що я про тебе іще оповім?
V
Серце Маркові тремтіло у грудях,
Вгледів її між людьми молоду.
Скочив з машини, обнявся при людях:
— Як ти, Катрусю?
— З артіллю піду!
Завтра худобу вигоним з долини,
Трактори вже за Дніпром. Як не є,
Підем в Задоння.
— Марку!
— Катерино,
Катю, Катрусю, щастя моє!..
— Ти не забудеш?
— А ти? — Не забуду!
Може, писатимеш?
— Як же, куди?..
Танки відходили ген поміж люду,
Клали, як борозни, темні сліди.
— Ну, поцілуй мене. — Поцілувала.
Слово в устах, щоб не плакать, здержала.
— Батька не бачив?
— Ні, батько ж на луці.
В білому платтячку, в громі, в пилюці
Так і стояла.
VI
І по тій же дорозі,
По ровах, по межі,
Не в дощах, не в морозі
Йшли свої, не чужі.
Хліба сушену корку
Пожувати б не гріх.
Поділяють махорку,
Щоб цигарка на всіх.
Щоб цигарка курилась,
Затягнися в диму,
Щоб свої не журились
У далекім дому!
Хмари стелять кереї,
Йдуть бійці, не дрижать,
І німецькі трофеї
За плечима лежать:
Під руками ворожі
Автомати у них,
Сумки з рижої кожі
На застібках складних.
Спохмурніли очима:
Де домівка, сім'я? —
В них біда за плечима
Не трофейна, — своя!
Подоляни й волинці
І полтавці вдалі
Заховали в хустинці
По шматочку землі.
А вона усихає,
Палить груди, як жар,
І дощу їй немає,
І ні сонця, ні хмар.
Що посієш на людях,
Де в пожежі поля?
Б'ється серце у грудях,
Вся на грудях земля.
VII
Кулемет десь полоще,
Йде стежками відплат
Катеринин молодший
— Олексій — рідний брат.
А чи мати удома,
Сипле курям зерна?
Он дорога відома
Й невідома, курна,
І чобітьми прибита
Між незжатого жита,
І осколками зрита,
Одинока, одна.
— Здрастуй, Катю, де ж мати,
Ти, сестрице, сама?
Ходить з хати до хати
Не війна, а чума.
— Ти спочинь, Олексію,
Ляж, засни досхочу,
Борошенця підсію,
Пиріжків напечу.
Є півлітра в наборі,
Є ще сало в коморі,
Закопали від німця, —
Принесу, полечу!
І зливала на руки
Із дубової кружки.
— Як живеться, Катрусю,
Як сусіди, подружки?
Сів на лаву скрипучу.
— Чи здорові-живі?
Із ноги зняв онучу
У багнюці, в крові.
Кашлянув якось сухо,
Якось думно затих,
А чи втома-задуха
По дорогах крутих,
Чи атака й бомбьожка,
Хоч і це півбіди.
— Дай води мені трошки
Дай, Катрусю, води.
Все прожите із думою
Попливло між заграв.
— Я приляжу, подумаю. —
Звівсь. Хитнувся. І впав
На гречану солому,
На дубовий поріг.
Повернувся додому, —
З дому вийти не зміг.
Потом виморив душу,
Груди кашлем згнітив,
Щось кричав про Катюшу
На знайомий мотив.
Зморшки пнулись на чолі:
— Де я, в хаті, в бою?
Кликав армій в полі
Тридцять сьому свою.
Стихла хата отецька,
В лузі грім та луна.
Ой, німецька, мертвецька,
Чужедальня війна!
...Борошенця підсію,
Буде свято не в час.
Чуєш-бо, Олексію,
Ворог у нас!
VIII
Четвертий тиждень ув артілі,
У кожній хаті, у дворі
Здирали хліб, кожухи білі,
Сорочки, шиті до зорі,
Свитки овечі і верети,
Глушили пострілом плачі,
Гуртом до хати перлись, де то
Скипає борщик у печі?
Була в них випивка багата,
Скоромна страва, а для втіх
Все голубів із автомата
Стріляли в золоті підстріх.
Щоб ті вночі не вуркотіли
І не будили запіяк,
І в синє небо не летіли,
Бо то ж фашистське, як-не-як.
Пан офіцер лежав у ліжку,
Гарячий доїдав обід.
Дитину вбили на обніжку,
Щоб не кричало, де не слід.
Співало звечора надворі
Щось про зозулю, зелен-гай,
А в офіцера нерви хворі,
Отож під нерви не співай!
Убили дитину. Я знав її в школі.
Сиділо на парті, у першому класі,
Водило у книзі пальчатком поволі,
А вдома просило не каші, а "касі".
І мати вже вишила платтячко красне,.
Старі черевички підбили підбором.
Лежи, над тобою зоря не загасне,
Забите дитя під сосновим забором.
Для матері в світі коханіший хто є?
Погляне на фото у тихій світлиці,
На чесані вдвоє, заплетені вдвоє
Тугі, коротенькі, русяві косиці.
Не кличу мертвих і не плачу,
Бо сліз невистачить мені
За кров загублену дитячу
І за юнацьку в наші дні.
І за дідівську невхололу,
І за дівочу, молоду,
За всіх несхилених додолу,
Але розпнутих у саду.
IX
Ходить староста півнем,
Аж блищить борода.
Матом тихим і рівним
Всіх людей обклада.
В шапці теплій, у свиті,
Оглядає краї.
Коні добрі та ситі
На конюшні, свої.
Дослужився до честі,
В коменданта бува.
І висить на міжхресті
Не одна голова,
Охолола з удару,
Почорніла від жару,
Їй очей не підвести, —
Третій день нежива.
Має староста знака,
Любить слово "капут".
Люди кажуть: собака!
Німці кажуть: зер гут!
— Я, — говорить, — є влада,
Піднімецький король.
Служиш радо не радо,
А скорятися зволь.
— Я, — говорить, — владика,
В матір, в бога, у дим! —
Людська кривда велика
Ходить слідом за ним.
Х
— Може, борщу тобі, хочеш? Подати?
Рано із матір'ю хліба спечем.
Чуєш, Олексо? Заснув, може, брате? —
Катря ввійшла до стодоли й плечем
Сіно торкнула.
— Вставай на часину,
Сам же просив. —
Та Олекса не спав.
Бачив очей її синю росину,
Брови тонкі, наче вперше впізнав.