Гетьман голову обома руками обхопив: "Мотре, Мотре!"
IX
Вечір злодієм підкрадався.
Хапав останні сонішні блиски і кидав у подолок чорної, сліпої ночі, що за ним, мов величезна безугарна тінь, насувалася...
У вартівні гетьманської палати на Поросючці сердюки зміни варти дожидають.
Немилосердно люльки курять. Дим сивою плахтою над головами снується, хвилює й має. Одні других не бачать, хіба ті, що в кості біля кабиці грають.
У вартівні лиш дубовий бокун під стіною і стіл посередині. Вікна слезять.
День був доволі теплий, а тепер похолодніло.
— Пропив воли, пропив вози, пропив ярмо ще й занози, — затягнув, буцім безжурним голосом, той, що програвся до нитки.
— Вивертай карман, може, там ще який таляр заверушився, — радять йому.
— А повивертало би вам очі! — відбуркує сердито, піднімається і простує спину.
— Господи! Який же він високий!.. Ще трохи і головою об стелю гепне.
— Також якийсь чорт вигадав тії кості! — нарікає. — Ані то шабля, ані то дівка, а манить. Яка тепер довга ніч, а цілу за ними пересидиш, де який гріш маєш, висотають і пустять тебе, як турецького святця.
— Кождого чоловіка мусить щось манити, — потішають його. — Одного земля, другого вода, третього жінка, а ще іншого горівка. Де ти такого бачив, щоб спокуси не знав?
— Найгірше спокушує земля, — притакнув. — Якщо ти її забагнеш, так спокій не твій. Жінкою, дітьми ореш, мордуєш себе від досвітку до ночі, а все щоб тільки їй, тій земельці, вгодити, щоб і зорати глибоко, і заволочити гладко, і засіяти рівно.
Добував зернятка з бездонних штанів і лускав.
— Ото новину мені повів! — почав вигравший товариш. — Буцімто ми й самі не відаємо, яка сила землі, буцім ми всі не вийшли з неї! Вона в нас і за нігтями.
— В тебе за нігтями кривда. Ти всіх обіграєш.
— Плеканця має.
— Ану, давай вивернім пазуху, чи не сидить там маленький, рябенький, з хвостиком, як у миші.
— Ану-те, покажи, покажи!
Приставали до нього, що ледве відганявся.
— Гетьте, бо поб'ю! — грозив, а грозив, мабуть, недаром, бо кулаки мав, мов довбні, хоч палі ними вбивай.
— Виграв, виграв! А де ж тії маєтки, що я їх на вас доробився? — гукав.
— Бо п'єш! — підхопив котрийсь.
— П'єш, братичку, п'єш, як смок, — твердили другі.
— А горілка теж страсть.
— І шкідлива, здоровля псує.
— Бабам, — боронився той. — А щоб козакові, то я ще такого не чував. Мому дідові сотня літ, а він ранком за поріг не вийде, щоб уперідь чаркою або й двома не прополоскати рота.
Переконав. На хвилину замовкли.
— Найгірша страсть, — перервав мовчанку молодий козак на бокуні, з головою, задертою вгору, ніби він у небо дивився, — найгірша страсть, коли хочете знати, не що друге, а дівка. Як тобі якої заманеться, хоч гинь. У церкві Богові молишся, а про неї гадаєш, у річку глянеш — і її доглянеш... — балакав, ніби псалтиру читав. Знати, мав якусь журу любовну і хотів поділитися з нею з товариством, так товариству було не до того.
— Тю, дурний! — почав програвший у кості. — Не сором тобі, бабію! По-мойому, то воно так: дівку люби, а за гичку мни, бо як вона тільки помітить, що ти в ній задурився, так тоді — ого!
— Ого! — підхопили й другі, доповідуючи й таке, чого не говориться вголос.
Бабій зітхав. Голова його все-таки на стіні спочивала, а очі блукали по стелі, ніби він у небо зазирав.
— Задер лоб, як до місяця собака, — казали йому, — і за дівкою виє.
Мовчав, сумний, що між товаришами не знайшов сподіваного спочуття.
Біля нього сидів такий подібний до його, як брат. Лікті на коліна поспирав, у землю дивився і крізь зуби цикав.
— То не жарти, панове, — почав, — жінка — велика річ. Погадайте, Іван Степанович який, а...
— На Мотрю натякаєш?
— А хоч би й на Мотрю. Мало-то гетьман настрадався із-за неї? Погадати лиш, як він Кочубея тратив-Замовкли. Чути було, як вітер за вікнами гудів. Вікна заходили слізьми, і тії сльози мерзли на них. Вітер шибками дзеленькав.
— Що ти рахуєш Мотрю! — почулося. — Із-за такої то й пострадати варто.
— І вмерти не жаль.
— Це не жінка, а прямо ікона, щось таке, що й повісти годі.
— Краса...
— Розум...
— А хоробрість?
Не могли слів дібрати, щоб висловити захоплення донькою Кочубея.
— Не знати, що тепер зробить з нею гетьман, — почав програвший. — Вона знов біля його.
— З чоловіком, з Чуйком.
— Так що? Втікла від батьків, покине й чоловіка. Любов найгірша страсть.
— Любов найгірша страсть, — зітхав той, що в небо дивився.
— Гетьманові тепер не до того.
— Усім нам не до кохання.
— Наше кохання — війна.
Вітер кріпшав. То вовком вив, то гадюками сичав, то клекотів, як море.
— Мабуть, хтось повісився у лісі.
— Може, Ніс?
— Юда за тридцять сребренників зрадив Христа, а потім пішов і — удавився.
— Наші Юди не з тих.
— Юда, якщо його до Носа рівняти, то був порядний чоловік.
— Бо повісився?
— А так. Все-таки якусь совість мав, а прилуцький полковник ще й по булаву сягне.
— Може...
— Мабуть.
— Не діжде. Я сам при першій зустрічні, мов бішену собаку, простромлю. Погадати — тільки народу збавив. Тільки жінок і дітей помордували, щоб він "настоящим" зробився. Такого ще в нас не бувало.
— Всяке бувало, а такого ні.
— Зводяться старшини наші на нінащо. А тут гетьман таке діло затіяв.
— Вони ще й гетьмана відступлять.
— Вже й так небагато біля нього осталося. Стародубський полковник який вірник був, а тепер супротивні універсали пише.
— Бо мусить. Цар з дубинкою за плечима стоїть: "Пиши!"
— Не він їх, може, й пише, а в царській походній канцелярії складають... Добрий та м'який чоловік Скоропадський.
— У нас як добрий, так м'який, а як твердий, так поганий, от хоч би й Носа взяти.
— Сумно!
— Страшно!
Вітер, як божевільний, по стінах палати дерся. То харчав, як бішена собака, то хлипав, як дитина. З комина дим на хату завертало.
Зміняли варту. Вивели трьох, а за хвилину стільки зі стоянок вернуло. Тупцювали й билися руками по спинах, бо запари їм у руки й ноги зайшли.
— Зимно?
— Руга, що на два кроки не бачиш.
— Стелиться нам на війну дорога.
— Ой, стелять її чорти.
— Не треба гірших чортів, як москалі. Бач, що з Батурином вчинили!
— Бо ми того не вчинили би з Москвою.
— Як треба, то вчинимо!