— Тобто ви бажаєте, щоб я боронив трон?
— Так.
— Але я проголошую істини завтрашні!
— А я волію помилки сьогоднішні!
— Ви мене роззброюєте, Ґледіс, — мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.
— Я відбираю тільки щит, Гаррі, — спис при вас.
— Але я ніколи не схрещую списа з Красою, — шанобливо повів рукою лорд Генрі.
— Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.
— Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, врода краще, ніж доброчестя. Але, з другого боку, ніхто охітніш за мене не погодиться, що краще вже доброчестя, аніж бридота.
— Отже, бридкість — один із семи смертних гріхів? — спитала герцогиня. — Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?
— Бридкість, Ґледіс, — це одна із семи смертних чеснот. І вам, як порядній торі, не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона є.
— Що ж, вам не подобається ваша країна? — запитала вона.
— Я живу в ній.
— Щоб ліпше їй дошкульнути?
— А ви б хотіли, щоб я прийняв думку Європи про Англію? — поцікавився він.
— Що ж там кажуть про нас?
— Що Тартюф перебрався до Англії і став тут крамарем.
— Це ваш власний дотеп, Гаррі?
— Дарую його вам.
— На жаль, він не до вжитку. Бо занадто правдивий.
— А ви не бійтеся. Наші співвітчизники ніколи не впізнають себе в описах.
— Вони — люди практичні.
— Скорше хитрі, ніж практичні. Підбиваючи баланс, вони глупоту зрівноважують багатством, а розбещеність — лицемірством.
— А все-таки на нашому рахунку великі справи!
— Великі справи накинуто нам, Ґледіс.
— Але ж ми несли їх тягар.
— Несли — тільки до Фондової біржі.
Ґледіс похитала головою.
— Я вірю в націю! — вигукнула вона.
— Нація — це лише виживання заповзятливих.
— Але ж така суть розвитку.
— Занепад мені любіш.
— А Мистецтво? — спитала герцогиня.
— Це хвороба.
— А Кохання?
— Ілюзія.
— А Релігія?
— Модний сурогат Переконань.
— Ви скептик.
— Анітрохи! Скептицизм — це початок Віри.
— Хто ж ви тоді?
— Визначити — значить обмежити.
— Дайте хоч наздогад!..
— Здогад може звести на манівці, і ви заблукаєте в лабіринті.
— Ви мене зовсім приголомшили. Поговорім про кого-небудь іншого.
— Чудова тема — наш господар. Колись давно його охрестили Чарівним Принцом.
— Ой, не нагадуйте мені про це! — озвався Доріан Ґрей.
— Наш господар сьогодні нестерпний, — мовила, червоніючи, герцогиня. — Він, здається, гадає, що Монмаут одружився зі мною з чисто наукових міркувань, побачивши в мені найкращий зразок сучасного метелика.
— Але, сподіваюся, він не шпигає у вас шпильки, герцогине? — засміявся Доріан.
— Цим забавляється моя покоївка, коли на мене сердиться.
— А чого ж вона сердиться, голубонько?
— Та за якісь там дрібниці, їй-бо, містере Ґрей. Звичайно це буває, коли я приходжу за десять хвилин до дев'ятої і кажу, що маю бути вбрана до пів на дев'яту,
— Справді, вона у вас неподобна! Вам би слід якнайсуворіш вичитати їй.
— В мене духу не стає, містере Ґрей. Вона ж винаходить для мене фасони капелюшків! Пригадуєте той, що був на мені в леді Гілстон, у садку? Бачу, ви забули, але ви такі люб'язні, що вдаєте, ніби пам'ятаєте... Так от вона зробила той капелюшок ну чисто з нічого! Всі добрі капелюшки робляться з нічого.
— Як і всі добрі репутації, Ґледіс, — докинув лорд Генрі. — Бо відрізняючись від інших, людина тільки здобуває собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю.
— Але в жінок такі слави не заживуть, — мовила герцогиня, хитаючи головою. — А жінки ж правлять світом. Запевняю вас, ми терпіти не можемо посередності. Ми, жінки, як хтось зауважив, любимо вухами, — так само як ви, чоловіки, любите очима, якщо взагалі коли-небудь любите...
— Мені здається, ми нічого іншого в житті и не робимо, — зауважив Доріан.
— Так? Тоді ви ніколи не любите по-справжньому, містере Ґрей, — відказала герцогиня, вдаючи зажуру на обличчі.
— Славна моя Ґледіс, як ви так можете! — вигукнув лорд Генрі. — Любов живе в повторенні, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво. До того ж, закохуючись хоч би й укотре, все одно кохаєш, як уперше. Об'єкт пристрасті може змінюватись, а пристрасть лишається усе та сама. Та ще й міцнішає від зміни об'єкта! Життя дає людині щонайбільше — одну велику мить насолоди, і секрет життя в тому, щоб цю блаженну мить переживати якомога частіш.
— Навіть коли ця мить ранить, Гаррі? — спитала трохи згодом герцогиня.
— І надто коли вона ранить, — відповів лорд Генрі. Герцогиня обернулась і подивилася на Доріана Ґрея з якимсь чудним виразом в очах.
— А ваша думка, містере Ґрей?
Доріан повагався хвильку, потім трусонув головою і засміявся:
— Я завше згоден з Гаррі, герцогине.
— Навіть коли він помиляється?
— Гаррі ніколи не помиляється.
— І його філософія допомогла вам стати щасливим?
— Я ніколи не прагнув щастя. Кому воно потрібне? Я шукав задоволення.
— І знаходили, містере Ґрей?
— Часто. Занадто часто.
Герцогиня зітхнула.
— А я шукаю тільки супокою... І коли не піду зараз перевдягатись, я його не матиму сьогодні.
— Дозвольте піднести вам кілька орхідей, герцогине, — схопившися з місця, промовив Доріан і пішов у глиб оранжереї.
— Ви безбожно кокетуєте з ним, Ґледіс, — сказав лорд Генрі до своєї кузини. — Глядіться. Його чари небезпечні.
— Якби він їх не мав, не було б і боротьби.
— Отже, рівні сили — грек проти грека?
— Я на боці троянців. Вони боролися за жінку.
— І були розбиті.
— Буває гірше, ніж полон, — мовила герцогиня.
— Ви женете вчвал, пустивши повіддя!
— У перегонах весь смак життя, — була слушна відповідь.
— Це я запишу сьогодні до свого щоденника.
— Що саме?
— Що дитина полюбила вогонь, який опік її.
— Я зовсім не опеклася. Мої крила цілісінькі.
— Бо ви користуєтесь ними для чого завгодно, аби лиш не літати. Ви й не пробуєте втекти від небезпеки.
— Хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це нове відчуття.
— Але ви маєте суперницю.
— Хто це?
Лорд Генрі засміявся і прошепотів:
— Леді Нарборо. Вона просто обожнює його.
— Ви нагоните на мене острах. Захоплення давниною фатальне для нас, романтичних жінок.
— Ну вже — романтичних! Ви ж озброєні науковими методами!