— Наталія Миколаївна каже... — почав Проценко. Попадя, як кішка, стрибнула до нього і обома руками загородила йому рота. Тоненькі пальчики так і впилися в його уста.
— Наталія Миколаївна каже... випити ще по одній, — гукнув Проценко крізь її пальці.
— Добре! добре! — гуде Довбня.
— Можна випити! слід випити! — гогоче піп.
— І я! І я! — гукає Проценко і, наливши собі півчарки, випив. Довбня та піп не заставили себе ждати і випили по повній. Усім стало так весело та радісно! У хаті стояв крик, гам та регіт. Піп прохав у Довбні завести тона на лаврську алілую; а той, слоняючись по хаті, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидів у куточку і світив очима; попадя бігала по хаті, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка під боки, щипала за руки.
— Будемо грати в носа! — скрикнула вона і кинулася за картами. Уже і карти здала.
— Ходіть!
— О-о, спати хочу! — загукав, хитаючись, піп і подибав у другу хату. Гості, побачивши те, мерщій узялися за шапки.
— Куди ж ви? Хай він спить, а ви посидьте, — запрохувала попадя.
— Пора! пора!
Довбня випив ще на дорогу і, не прощаючись ні з ким, похилив через кухню.
— Не ходіть туди! Я вас на другі двері проведу, — гукнула йому вслід попадя.
Довбня, мов не розуміючи, глянув на неї, махнув рукою і, накинувши на плечі пальто, пішов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
— Чого ти сьогодні такий невеселий був? — спитала вона у сінях, припадаючи до нього. — Голубе мій!.. — Роздався жаркий поцілунок. — І приведе ж лиха година коротати вік з нелюбим чоловіком! — скаржилася вона, припадаючи до нього. — Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
Проценко мовчки вирвався з її гарячих обіймів. Він сам не знав, чого вона йому сьогодні противною здалася... її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Він випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло — тільки свою голову задурив. Гвіздком стирчала там одна думка, різучим кременем поверталася біля його серця — якмога швидше вирватися від сеї причепи! Він несказанно зрадів, вискочивши надвір, холодному вітрові і мерщій подався далі. Серед двору він наткнувся на Довбню, що чогось на одному місці тупцювався.
— Хто се?
— Та я!.. — скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. — Рукава ніяк не знайду. Чи не одірвав, бува, його хто? — запитав Довбня, плутаючи на собі пальто.
Проценко зареготався, поміг Довбні одітися, узяв його під руку й повів З двору.
Стояла пізня — геть за північ — доба; на темному небі ні зірочки, ні іскриночки — густа непроглядна темнота; повітря холодне, з туманом дощовим; на вулиці тихо та глухо; рідкі ліхтарі жовтіють у темноті мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
— Куди ж се ми йдемо? — спитався Довбня, зостановлюючись серед улиці.
— Куди ж як не додому! — одказав Проценко.
— Чого? Я не хочу додому!
— А куди ж? — пита Проценко.
— Хоч і до чорта в болото, а додому не хочу!
— Чому?
— Чому?.. Ох, брат! — зітхнув Довбня, поточуючись на Проценка. — Ти не знаєш нічого, а я знаю... І тобі все розкажу, все... Ти бачив у нас дівку Марину?.. І — лиха година знає — підвернулася, брат, п'яному під руку... ну... бий її сила божа!.. А тепер одбою немає... Каже: женися на мені, а то або повішуся, або втоплюся... Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плітьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. — скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голів досягла. — Кий се чорт плюється? — спитав, утираючись. — А все-таки вона, брат, гарна! — додав ще і так похвалив Марину, що Проценкові аж на душі повернуло.
"Сам ірод не розбере сього Довбню! — подумав Проценко. — Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"
Він почав утішати його:
— Хіба ти перший, ти —послідній.
— То-то й е! Не того, дурна, і плаче, що рано заміж іде! Шкода, брат, дівки; або женитись треба, або повіситись разом з нею. Он воно що! — признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
— Гм! — мугикнув Проценко. — Женитися? Що ж вона — вірна тобі? кохає?
— А чорти її батька знають, чи вірна, чи ні. Баба, брат, поти й вірна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
— Ні, не всі такі, — поперечив Проценко.
— Усі! — гукнув Довбня. — Усі одним миром мазані! Така вже клята порода... А все, кажу, шкода дівки. Пропаде ні за цапову душу! Почне тинятися попід тинами, на ногах зогниє!
— Ну це вже твоє діло, як хоч, так і роби, — одказав Проценко, зостановлюючись.
Вони якраз дійшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценкові треба було брати на праву руч, улицею, а Довбні — прямо, майданом.
— А ти б що зробив на моєму місці? — попитав Довбня.
— Не знаю, не був у таких бувальцях.
— Не був? І не будь же ніколи. Нема гірше, як тебе розшматують надвоє... Оцей, — і Довбня ткнув себе пальцем у лоб, — каже: наплюй на все! Так воно вже на світі заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! — перевівшії руку на груди і вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, — рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
Проценко позіхнув.
— Позіхаєш? Спати хочеш?
— Пора вже.
— То й ходімо.
— Тут нам розходитися, — натякнув Проценко
— Ага, розходитись? Ну, прощай!.. — І Довбня перший порвався від нього.
— Або постій! — гукнув, зостановлюючись.
— Чого?
— Хороші, брат, люди попи. Вона хороша... Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тільки сплюнув і, не одказуючи нічого, почимчикував далі.
— Мовчиш?.. Зиа кішка, чиє сало з'їла, та й мовчить! — базікав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Він часто оступався, поточувався, приймав блискучі калюжі за сухий шлях і, шубовснувши туди, лаявся; вилазив і знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
А Проценко, зоставшись самотою, зітхнув вільніше. Він боявся, щоб, бува, Довбня не намігся до нього спати... П'яний буде варнякати цілу ніч!.. Добро б — про що путнє, а то — про ту циндрю... От же мучиться і побивається чоловік. Чого?
Проценко почав розбирати, що йому наплів п'яний Довбня... "Нема й гірше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої співає... Дивно!" — думав Проценко і дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму житті він не пригадає нічого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачі. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безодній кручі, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихі хвилі і помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душі одні гіркі споминки про дурний розум молодого віку. "Удруге сього не буде! Ні, не буде, — одгонив він непривітну думку, що не знать чого знялася у нього в голові. — Життя — вдача, — думав він далі. — Бери від нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нічого на світі вічного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зівка, коли воно само тобі дається до рук!"