Засклений сервант у них розбили німці. А об килими гасили недокурки, а на тахті вони жирували зі своїми шльондра-ми, все було геть загиджене. Француз презирливо сплюнув під ноги. Але це все було пізніше, не під час боїв, коли Ам'єн димів, значно пізніше, вже після того, як отам, на житнє поле упав льотчик, отам, де з землі ще досі стирчить фюзеляж літака. Француз показує люлькою кудись через вікно... так, отам він стирчить із землі, уламок з триколірною кокардою, а поряд могила льотчика, звідси видно сталеву каску, в якій відбивається сонце; все це реальне, все реальне, все реальне, як і запах печені з кухні, й розбитий сервант, і Ам'єнський кафедральний собор, що маячить унизу в котловині. "Пам'ятка французької готики"...
Тієї дівчини нема. Нічого нема, зовсім нічого...
— Може,— каже чоловік,— може, то була повія.
Але в нього вистачає співчуття. Дивно, що міщанин може співчувати німецькому солдатові, солдатові тієї ж армії, що й ті, хто вкрав у нього столові прибори, його годинники, хто розважався зі своїми шльондрами на його тахті й загидив її, геть загидив.
Біль такий пекучий, що він зупиняється на порозі будинку й дивиться на те місце посеред вулиці, де він втратив притомність, біль такий пронизливий, що він його не відчуває. Француз хитає головою, він ще ніколи не бачив таких нещасних очей, як у цього солдата, що стоїть поруч і важко спирається на палицю.
— Peut — être,— каже він, коли Андреас збирається йти звідси,— Peut — être une folle, може, то була божевільна он з тієї лікарні,— він показує кудись у напрямку муру, за яким видно високі гарні дерева і будинки під червоною черепицею.— Лікарня для душевнохворих. Вони тоді були всі порозбігалися, так що їх насилу вдалося знову зібрати...
— Дякую... дякую.
Він пішов на гору, до лікарні. Мур починався недалеко, але брами все не було. Довелося довго-довго підніматись на розпечену гору, поки він знайшов браму. Він так і знав, що там уже нікого не лишилось. Біля воріт стоїть вартовий у сталевій касці, а душевнохворих тут уже нема, є тільки поранені й хворі та ще триперна амбулаторія.
— Велика триперна амбулаторія,— каже вартовий.— Ти що, теж підхопив?
Андреас дивиться вниз на широке поле, де з землі стирчать залишки літака з триколірною кокардою і де на сонці виблискує сталева каска.
— Це зовсім дешево,— каже вартовий, якому нудно стояти,— ти міг би мати за якихось п'ятдесят пфенігів,— він сміється,— п'ятдесят пфенігів.
— Авжеж,— каже Андреас... сорок мільйонів, думає він, сорок мільйонів живе у Франції, це забагато. Серед них навряд чи знайдеш. Треба набратися терпіння... доведеться заглядати в кожну пару очей, які мені траплятимуться назустріч. У нього немає бажання пройти ще зо три хвилини й оглянути поле, на якому його поранило. Бо це вже не те поле, все стало інакшим. І вулиця не та, що була, і мур не такий, як тоді, вони все забули; та й вулиця забула, як забувають люди, і мур забув, як від страху впав був на землю, впав, потягши за собою Андреаса. І уламок літака — це сон, сон з французькою кокардою. Навіщо оглядати це поле? Навіщо йти ще ці три хвилини і знову з ненавистю згадувати той патріотичний вірш, який він тоді трохи не втілив у життя? Навіщо ще більше мучити натомлені ноги?
— Тепер,— каже Неголений,— тепер ми вже десь недалеко від Перемишля.
— Дай мені ще раз ковтнути,— просить Андреас. Потім п'є.
Все ще холодно, але помаленьку починає розвиднятись і незабаром вимальовується виднокрай, цей польський виднокрай. Темні будинки й окутана мороком рівнина, на яку, здається, ось-ось обвалиться небо, бо воно не має ніякої опори.
Може, це вже Галичина? Може, ця рівнина, що поволі виступає з сутінків, бідна й сіра, сповнена смутку і крові, може, ця рівнина — і є Галичина?.. Галичина... Східна Галичина...
— Ти довго спав,— каже Неголений,— з сьомої до п'ятої. Зараз уже п'ята. Перегін Краків — Тарнів... ми вже проїхали, а я не склепив очей. Ми вже відколи в Польщі. Краків — Тарнів, а тепер Перемишль...
Яка величезна відстань між Перемишлем і Рейном. Проспав десять годин, а тепер знову хочу їсти, і жити мені залишилось сорок вісім годин. І минуло сорок вісім годин. Уже сорок вісім годин у мені сидить це "скоро": скоро я помру. Спершу це було неминучим, але далеким; неминучим, але неясним, і воно дедалі більше й більше звужувалось, воно вже стислося до кількох кілометрів дороги й до двох днів, і кожен оберт коліс поїзда несе мене туди, до нього. Кожен оберт коліс уриває шматок мого життя, мого пропащого життя. Ці колеса розтинають моє життя на смуги, дроблять моє життя в бездумному ритмі, вони котяться через Польщу так само бездумно, як котились уздовж Рейну, адже це ті самі колеса. Може, Пауль дивився на це колесо, що під дверима, це змащене мастилом, обліплене брудом колесо поїзда, яке котиться з Парижа, а може, й з Гавра. Париж... Вокзал Монпарнас... Незабаром парижани сидітимуть там на плетених із лози стільцях під тентами і питимуть вино, їх обвіватиме осінній вітер, вони ковтатимуть солодку пилюку Парижа, цмулитимуть абсент або перно і з лінивою елегантністю клацатимуть пальцями по недокурках, скидаючи їх у жолоб водостоку, який плине під цим лагідним небом, що завжди насмішкувато дивиться на землю. В Парижі лише п'ять мільйонів жителів і багато вулиць, багато провулків і сила-силенна будинків, і з жодного вікна не визирають очі тієї дівчини, і п'ять мільйонів — це теж забагато... Неголений раптом починає квапливо говорити. Розвиднілося, і люди починають ворушитися, перевертатися вві сні, і здається, що йому треба виговоритися перш ніж вони зовсім попрокидаються. Він хоче виговоритись у ніч, у вухо ночі, яке готове його слухати.
— Найгірше, що я вже її ніколи не побачу, я знаю це,— тихо говорить Неголений,— і я не знаю, що з нею буде. Я вже три дні в дорозі, три дні. Що вона робила цих три дні? Не думаю, що той росіянин ще в неї. Ні, вона ж закричала, як звір... як звір, що опинився перед мисливським дулом. В неї нікого нема. Вона чекає. Ох, не хотів би я бути жінкою. Завжди чекати... чекати... чекати...
Неголений говорить зовсім тихо, але це крик, жахливий безгучний крик.