Таких людей багато, але Неголений до них не належить.
— Звичайно,— каже він здивовано,— це ж така дрібниця. Якихось двадцять пфенігів. Та ще й стара. Ти куди їдеш?
— У Нікополь,— каже Андреас і знову відчуває огидну порожнечу при цьому слові, йому здається, що він збрехав Неголеному. Він не наважується глянути йому в очі.
— Ну, поки ти туди доберешся, Нікополя в нас уже не буде, може, хіба Кишинів... не далі. І то хтозна.
— Ти так гадаєш? — питає Андреас. Назва Кишинів йому теж ні про що не говорить.
— Звичайно, Коломия — інша річ,— сміється Неголений.— Скільки ти добиратимешся до місця? Давай подивимося. Завтра вранці Бреслау. Завтра ввечері Перемишль. У Львові ми будемо не раніше як у четвер — п'ятницю, а може, навіть — у п'ятницю ввечері. Ну от, у суботу ввечері я буду в Коломиї, а тобі треба їхати ще кілька днів, може, навіть тиждень, якщо не будеш дурний. А за тиждень нашим Нікополя вже не побачити, за тиждень за Нікополем аж свисне.
Субота,— думає Андреас,— цілком ясне, певне поняття. В суботу я буду ще живий. Досі він не зважувався підійти до цього подумки так близько. Тільки тепер він усвідомив, чому його серце мовчало, коли він рахував час місяцями або навіть роками. Це був переліт далеко, далеко за ціль, постріл у порожнечу, який не викликає відлуння, бо втрапив у нейтральну смугу, якої для нього вже не існує. Кінець зовсім близько, моторошно близько. Субота. Дике, розкішне, болюче тремтіння. В суботу я буду ще живий, ще цілу суботу. Ще три дні. Але в суботу ввечері Неголений уже має бути в Коломиї, отже, я під кінець дня мав би бути в Чернівцях, а це має статися зовсім не в Чернівцях, десь між Львовом і Чернівцями, і не в суботу. Неділя!—думає він раптом. Порожнеча. Майже порожнеча... лагідне, дуже журне й непевне відчуття.— Я помру в неділю рано між Львовом і Чернівцями.
Аж тепер він поглянув на Неголеного й перелякався. Його обличчя під чорною щетиною було біле, як крейда. А в очах застиг страх. Чому? Адже він їде в ремонтні майстерні, а не на передову, думає Андреас. Звідки ж цей страх, звідки ця туга? Це не просто з похмілля. Тепер він дивиться Неголеному просто в очі й іще більше лякається, ніби зазирнув у зяючу безодню відчаю; Він бачить не тільки страх і порожнечу, а й щось таке, що невблаганно засмоктує; тепер він розуміє, чому Неголений пив, весь час нив,— ту безодню треба було чимось наповнювати...
— Найсмішніше те,— хрипко каже раптом Неголений,— найсмішніше те, що в мене ще відпустка. Відпустка до наступної середи, ще цілий тиждень. Але я просто змився звідти. Моя жінка... Моя жінка,— щось стисло його горло: чи то схлип, чи спазм люті.— Моя жінка,— каже він,— знайшла собі тим часом коханця. Так,— він раптово вибухає сміхом,— аякже, вона, хлопче, знайшла собі коханця... Смішно, ти сам пройшов усю Європу, і з француженкою спав, і за румункою волочився, в Києві за спідницями ганявся і, їдучи у відпустку, коли зупинявся десь у Варшаві чи Кракові, то не марнував часу, бо польки таки гарні. Не марнував часу... а потім... потім...— горло йому знов стискує чи то схлип, чи то спазм люті, що застрягає йому в горлі, як клубок пір'я,— а тоді ти повертаєшся додому, звичайно ж, зовсім несподівано, через п'ятнадцять місяців відсутності, а там, на твоїй канапі, лежить якийсь мурло-росіянин. Авжеж, саме росіянин лежить на твоїй канапі, грамофон грає танго, а твоя жінка у червоній піжамі сидить біля столика і змішує коктейлі у склянках: так, це було саме так. Я ж присилав їй стільки шнапсу й лікерів... і з Франції, і з Угорщини, і з Росії. Той мурло з переляку проковтнув свою цигарку, а вона завила, як звір... клянусь тобі, як звір! — Його дужі плечі било дрожем.— Як звір, клянусь тобі, більше я нічого не пам'ятаю.
Андреас злякано озирається, кидає короткий швидкий погляд позад себе. Але Блондин їх не чує. Він спокійно сидить собі, зовсім спокійно, навіть досить зручно вмостившися, і намазує на скибку білого хліба яскраво-червоний мармелад з дуже чистої баночки з кришкою. Дуже акуратно й спокійно намазує хліб і так само їсть — чисто тобі якийсь службовець, якийсь старший інспектор. Може, Блондин і справді інспектор. Неголений мовчить, його тіпає лихоманка. Його слів ніхто не міг чути. Поїзд викинув ці слова... вони полетіли за вітром, їх безгучно витягло протягом... вони, напевно, полетіли назад до Дрездена... до Радебьойля... де сидить маленька муха, де досі ще дівчинка в жовтій сукенці стоїть, спершись на велосипед... досі ще... досі ще.
— Так,— каже Неголений. Він говорить швидко, майже діловим тоном, так ніби хоче швидше розмотати до кінця розпочату шпульку ниток.— Так от,— каже Неголений.— Я одразу ж змився. Туди я їхав у спецівці, бо свої нові чорні танкістські штани з запрасованою складкою беріг для відпустки. Як я радів, що побачу жінку... радів, як ідіот... не тільки тому... не тільки на думку про те... Ні, ні! — він мало не кричить.— Ні, радієш з чогось зовсім іншого. Що ти вдома і що це твоя жінка... Це ж зовсім не те, як з отими чужими жінками, про те забуваєш уже за годину... а тут, тут раптом бачиш того росіянина, того довготелесого бевзя,— це все, що я встиг роздивитися: він курив, розлігшись у мене вдома, курив, ми ніколи б так не могли зробити... ми ніде в світі не могли б отак розлягтися ліниво й курити. Та я вже по його носі побачив, що то був росіянин... то було видно по носі...
Мені треба більше молитися,— думає Андреас,— я, відколи ми від'їхали з дому, ще майже не молився. Неголений знову замовкає і дивиться на мирний ландшафт, залитий золотим відблиском сонця. Блондин усе ще сидить, він попиває каву з фляги і їсть тепер уже білий хліб з маслом, масло в нього в новісінькій масляночці; він їсть дуже ретельно, охайно. Я повинен більше молитися,— думає Андреас і саме хоче почати молитву, як знов озивається Неголений:
— Так, я кинувся сторчголов. Забрав усе з собою і сів одразу ж у поїзд. Усе забрав: і шнапс, і м'ясо, й гроші... Я ж, хлопче, привіз купу грошей, і все ж це для неї. Нащо б я це все волік? Тільки заради неї. Якби мені зараз шнапсу, хоч трохи шнапсу... але де його дістати? Не можу придумати. Вони ж тут усі звихнуті, ніхто не має уявлення про чорний ринок...