— Гаразд, Хомо Хомовичу, не сваритись тут зібрались,— скривився Дим, як циган на ярмарку,— а добру людину добрим словом пом’янути... Якою ж то пташкою літає тепер наш шановний Петро Зосимович?
— Голубом,— кажу,— літає сизим.
— Ви, Хомо Хомовичу, впевнені? —спитав таким голосом, наче хотів носа мені вкрутити.
— На сто й один процент,— кажу,— впевнений.
У шибку в цю мить щось ударилось, і всі поминальники за столом повернулись до вікна. Й серце моє затріпотіло, як заячий хвіст, а поза сорочкою по шкірі таким морозцем сипнуло, що весь я стужавів, задригонів. І краєм ока помічаю, як сполотнів голова колгоспу Дим, і в листоноші обличчя від здивування витяглося, ставши схожим на квашений огірок, а в фуражира Ілька Дзюньки губи обернулись на твердий дерев’яний бублик, у якому на півдорозі застряло півняче стегенце. І решта поминальників теж поставали хто чим: той остовпів; хто з білого став рябим, а хто з рябого білим; в кого очі стали великими й круглими, як мідні п’ятаки.
Та й як було тетерями не стетеріти, коли в шибку вдарився саме отой сизий голуб, який сьогодні кружляв над цвинтарем! На мить учепившись пазурами за перехрестя рами, припавши грудьми, розпанахавши-розпростерши крила, голуб цілився в хатчину напіврозтуленим дзьобом, у якому тремтів клинець рожевого язичка, й дивився двома порскими, гарячими намистинками очей. Здавалось, він приглядався до кожного з поминальників, здавалось, він хотів почути поминальні слова, які ще мали б звучати за столом.
— Свят-свят-свят! — сказала стара Марфа, кладучи на груди хресне знамення.
І голуб тієї ж миті відірвався од шибки, відринув од неї з сухим тріском крил так, як міг відринути клубок вогню. Полетів поміж вишеньок, які вже красувалися першими призолоченими листочками, й зник, розтанув у густому, попелястому вирі яблунівського повітря...
XXVII. ПОБАЧИШ. ЩО БУДЕ З НАС —ЧИ ТОРБА. ЧИ МІШОК!
Без розуму, як мовиться, ні сокирою рубати, ні личака в’язати. Отож, і верзеться мені верзиця, поки верзеться моїй верзиці, всяка мариться чортівня,— може, наяву, а може, вві сні (трудно розшолопати, а намагатимешся розшолопати, то, дивися, ум за розум зайде, змакоцвітнієш на пшик). Наче день не день, і ніч не ніч, а тільки ж сонце зовсім низько висить над головою, можна, либонь, рукою досягнути; до того ж сонце по-жіночому перев’язане терновою хустиною, вушка якісь чудні в нього, а в тих вушках золоті ковточки світяться, і такі ж вони чудні — наче в їхню скляну прозорість сонячного іскристого меду налито. Неподалік од сонця видніє місяць-молодик, і не посеред неба світиться, а наче лежить у верболозовій колисці, вистеленій свіжим сіном, і личком своїм схожий не на когось, а на Хомка ж таки Хомовича, навіть ніжки срібні так задер і чеберяє ними моторно, аж із колиски на землю іскристе місячне порохно сиплеться. А поміж сонця й місяця рясніє повно зірок, і вони так низько, як вишні чи сливи на гіллі, можна було б і торкнутись пучкою, а то й зірвати яку зірку, покласти на зуб і покуштувати, мов ягоду.
Отож, все діється просто неба і наче в хаті, наче в хаті і водночас просто неба. Стоїть стіл у якомусь густому очереті, дикі качки літають над лепехою та рогозою; я сиджу за столом на лаві, й мені нижче колін вода хлюпає і, чую, до литок та до п’ят риба підпливає, треться слизькими боками, а деяка то й цілує холодними поцілунками в пальці і в підошви. Селезень прохурчав перед моїм обличчям, далі став кружляти довкола голови, сів на плече, почистив дзьоба — і геть собі здимів. А чудно ще й те, що хата плаває, мов велике корито, стіни погойдуються на воді, а також усяке домашнє начиння хлюпощеться в зелених хвильках, наче тобі гусята чи качата: і віник із коцюбою то пірнуть, то виринуть, і порожнє відро вигойдується туди-сюди на воді, і макітри з горщиками та полумиски зібралися зграєю і так уже схожі на диких птахів, що, дивлячись на чирків чи шилохвостів, і собі зараз позриваються з води, що в хаті встоялась, і чи в комин шурнуть із відьомською спритністю, чи в двері дременуть.
Сиджу, значить, за столом у цьому чи то хатньому, чи то світовому вирі-стовпотворінні, а під одною стіною, поміж куширу, в якому ложки викупуються, пливе не човен, а широкий дерев’яний тапчан, і на тому тапчані сидить моя рідна жінка Мартоха з разками голубого та рожевого намиста на шиї (яке, добре знаю, виміняла в якоїсь там сусідки ще в молодості), а в руках тримає червоного півня, гребенястого, вогненноокого, мало не завбільшки з колгоспного бугая Імперіалізма... А вже попід другою стіною на безмежному дерев’яному ліжку, вимощеному периною та подушками з орлиного пір’я, випливає Одарка Дармограїха — й начебто не вона, бо чому ж тоді з-під блузки на місці грудей ростуть і грають сурми гарбузового цвіту, замість губ у неї розквітлий соняшник у віночку променистих пелюсток, а замість очей в Дармограїха палахкотять два чорнобривці у зернистій пахучій росі, а над двома розбуялими її чорнобривцями не брови летять, а дві голосисті ластівки, і так же вони рвуться в різні боки, так напружено мають крильми — і не годні зринути з того самого місця, бо судилось їм вічно в польоті вічному творити живу красу над Одарчиними чорнобривцями.
1, за столом сидячи та двох жінок—із лівої руки та в правої руки — на водах у хаті, відкритій у білий світ, перед собою бачачи, беруся розмовляти з ними. А голос у мене і вітру тканий, шелестом очерету підбитий, плюсканням хвиль перевитий і, хоч беззвучно лунає, чутний, либонь, і місицю-молодику, що, схожий на Хомка Хомовича, ген-ген у небесах у верболозовій колисці лежить, і сонечку чутний — ласкавому сонечку, що по-жіночому щиро запечалилось, річ мою слухаючи. Та й чом би не журитись, коли я, при тямі й при пам’яті міцній будучи, заповідаю Мартосі та Одарці, як то мене поховати мають,— і поховати, звичайно, мають тоді, як помру, а не живцем, та ще іі живосилом у могилу класти. Домовину прошу збити і дубоннх дощок, позаторік у лісника з Малої Дубової Гряди куплених і на горищі під гречаною соломою схованих, а домовину хай зіб’є дід Бенеря, він мастак із мастаків, сокиру в руці тримає, мов писар перо, а молоток у нього б'є з таким точним прицілом, як наша "катюша" по німцях колись била. Як баби змиють моє тіло (хай у водичці тепленькій миють, щоб не простудитись, і лугу неодмінно добавлять, а спину хай Мартоха натре, славно вона терла в молодості!), то зодягнути мене слід у те вбрання, що задля цієї нагоди вже куплено, а черевики ваксувати не треба, щоб духу їхнього не чути було, а тільки суконкою добре надраїти, хай би блищали. Попа не кликати, ніяких нічних молитов наді мною не читати, але хай би діти поприходили з яблунівської школи, багато-багато дітей із піонерськими галстуками, іі одне за одним довгою вервечкою пройшли повз домовину, в якій я лежатиму зі схрещеними на грудях руками. Ага, свічку в руки можна встромити, бо я запах воску люблю, цей запах завжди нагадує мені про пасіку, бджіл і мед. Оркестр духовий можна було б узяти і свій, яблунівський, але ж барабанщик наш Федір Карамаш завжди встигає упитися ще до цвинтаря і до поминок, то так уже, холера, тарахкає і тарілками барабанними брязкає, що ніякої музики не чути, а тільки оте глухе ревіння, наче хтось швайкою лоскоче колгоспного бугая Імперіалізма, а бугай пельку надриває. То можна було б найняти духовий оркестр із Липівки, там хлопці сумлінні й молоді, а барабанщик тамтешній грає на барабані з комсомольською відповідальністю, він учорашній десятикласник і працьовитих батьків син. І добре було б, якби на цвинтарі слово за мене сказав директор школи Діодор Кастальський, у нього дияконський бас і такі оксамитові переливи в грудях, як у трофейного німецького акордеона, якого я колись був привіз із Німеччини, а потім продав на районному товчку. А місце вже для мене цвинтарним сторожем дядьком Опанасом вибрано, славне місце, серед рідні, я там притулюсь гілочкою до крислатого та розлогого дерева. А на поминки хай сходяться всі яблунівські і з навколишніх сіл, бо мене скрізь добре знають, і чим більше поминальників збереться — тим кращих слів зможуть набалакати, а мені, Хомі Прищепі, так би хотілось почути добре слово від людей! До поминок слід готуватися загодя, хай би риби хтось наловив у яблунівських ставах — чи не дід Гапличок, га, він і ятери має надійні, і місця рибні йому відкриті, як власна долоня. А як драглі ви, Мартохо та Одарко, готуватимете, не пошкодуйте кількох когутиків добавити до свинячої голови. Горілки казьонної не настарчите, то треба було б прикупити самогону, тільки найліпше, либонь, прикупити у Вівді Оберемок, ця тітка совісна, в неї весь самогон — мов первак, та й ніколи, навіть у скрутніші часи, не добавляла в своє зілля ні товченої махорки, ні гашеного вапна і — головне! — так ні разу зі своїм апаратом не попалась до рук ні сільраді, ні міліції!