— Теля рикає? — нащулила вуха, прислухаючись.—
Де?
— Авжеж, інші маєш клопоти, не бачиш, як під плотом жовта куриця кублиться, кублиться і не прикублиться.
— О, вже курка якась! — обертається Вівдя Оберемок туди-сюди, розхлюпуючи воду з відер.
— Поглянь, Вівде, і побачиш сім гур, сім мур, сім боліт, а за ними стоїть квітка золота.
— О, знаєш ти, видно, за кобилячу голову, Хомо,— мовила Вівдя Оберемок, хутчій дрібцюючи з відрами до свого обійстя.— Щось у тебе стало розуму, як у кози хвоста, після того, як Дармограїха сіамського кота нацькувала на тебе.
Йду понад водою, а тут, де колись наша телиця гасала, де колись Діодор Дормидонтович рибу ловив, зараз, увосени, стоїть півень над водою з червоною бородою; далі стоїть дід над водою з червоною бородою, хто йде — не мине, за борідку ущипне; а ще далі сидить півень на яворі, спустив крила кровавії. І я не втримався, щоб не щипнути одного півня за бороду, другого за крило, й дідка, звісно, не обминув, теж із належною любов’ю та пошаною смикнув, і півні не кукурікнули, а дідок не охнув, тільки борідкою тріпнув. Отут, постоявши хвильку над ставом серед півнів та побіля дідка, вгледів я також оту недівку, яка червоні стрічки носить, а також отих двох сестер, які з весни зеленіють, а потім одна чорніє, а друга червоніє. Примружившись та добре приглянувшись, угледів я чіпким своїм зором, як за лісом, за пралісом червоні чоботи висять, а в лісі, в пралісі червоні хустки висять! Серед такого багатства постоявши та такими скарбами помилувавшись, подався далі, пильно роззираючись довкруг і які тільки чудеса спостерігаючи в своїй Яблунівці, ті чудеса, які раніше такими для мене й не були!
Бо там, де раніше я побачив би очерет у березі, нині вгледілись мені хіба ж такі дива! Скільки бочечок вигойдувалось на ранковому свіжому вітерці, й поверх однієї бочечки — квіточка, поверх другої бочечки — вовчий хвіст, поверх третьої бочечки — кобилячий хвіст. А то ще діжечка на діжечці, діжечка на діжечці, а зверху китичка, а то ще дудка на дудці, дудка на дудці, а наверх дудки лисячий хвіст.
І це, повірте мені, там, де влітку я ловив голими руками рибу для директора школи Діодора Дормидонтовича Кастальського, який згодом для музейного куточка мого імені намалював мій солдатський портрет, великодушно змахлювавши і на прохання рідної жінки Мартохи додавши одну зайву нагороду, медаль "За відвагу".
Дістався, нарешті, на колгоспну ферму, взявся за вила, вила взялись до роботи. А на фермі, куди тільки глянь, скрізь — штири тики, два патики, сьомий замахайло, а чи — штири кімаки, два патики, сьомий замахайло, а де — штири ходаки, два бодаки, а сьомий помахайло, а також штири ходаста, два бодаста, сьомий хлебестун.
Вигрібаю гній — і всміхаюсь. Усміхаюсь і тому, хто має штири чотирки, дві розтопирки, один вертун, а сам верчун. Не жалію ласкавого слова і тому, хто має штири чотирки й дві розтопирки, два махайці й один гойдаєць. Прошу відступити вбік, щоб можна було постелити свіжу солом’яну підстилку, й того, хто має штири чотирки, дві розтопирки, сьомий круть, той, чим мухи б’ють.
Здибалась мені в корівнику доярка Христя, питаю:
— І и вже напувала водою ото, що має два костюки, два лопухи, штири ходори, дев'ятий махай?
Ви про що, Хомо Хомовичу? —всміхається привітно, мовби цілющою росою кропить.
По треба не тільки нагодувати, а й напоїти оте, що спереду страшне, ззаду смішне, а посередині солодке.
Що страшне? Що смішне? Здогадуюсь, що ви, Хомо Хомовичу, балакаєте про худобу, але ж так чудно, що наче іі пс про худобу. Дивно, бо раніше кожне ваше слово тямила, а тепер... І годувала, й напувала, а коли просять — знову зараз напою.
Мабуть, не гріх зізнатись: люблю, коли кожна доярка на стільчику підсяде до своєї здорової, що не дістати ні хвоста, ні рога, й тоді штири стрільці до їдного корча стріляють, штири панночки в одну дучку плюють, штири кулі б’ють в одну стрекулю. Бо тільки мертвий камінь не залюбувався б на штири чотирочки, п’яту шинкарочку, шосту підставочку!
Не встигла відійти доярка Христя, як хутенько підбігає зоотехнік Трохим Трохимович Невечеря, дивиться так, наче зловив мене за злодійську руку в своїй кишені:
— Хомо Хомовичу, про що тобі гомонілося з моєю Христею? Бо питаю — не годна зізнатись.
— Та про що? — кажу.— Про те, що в ремигулі штири гулі, в реготухи — дві.
— Про що? —Обличчя його червоне, схоже на транспарант, наливається кров’ю. Очі — два дивовижно лукавих перепели, які так і не помандрували до вирію, а зосталися зимувати у Яблунівці на обличчі в зоотехніка,— стали сірими від підозри.— Чесно зізнайся!
— Та про те, що в рогулі штири кулі, а в іржиці — дві.
— Кат тебе знає, чи можна тобі вірити... А тільки скажу, що малий Хомко...
— Хомко Хомович?..
— Хомко Трохимович уже називає мене татом. І, може, я ще сподіваюсь на дітей від Христі. Значить, не ставай на дорозі.— І знову запитав по-лисячому підлесливо, навіть, здається, лисячого хвоста підібгав:—Так про що гомонів із Христею? Бо не зізнається...
— І а казав... Про штири тики, два патики, сьомий сомирдач. Що, не можеш рушити розумом, як здохне теля хвостом?
— Хрін його знає, може, я блекоти об’ївся, а тільки ж наче і розуму палату маю, і ключ од неї не загубив... Чудно балакаєш, Хомо, ой, чудно!
Хоч і скільки роботу задобрюєш своєю працею, та їй кінця-краю не видно, та добре, що робота боїться мене, тікає. Отож, упоравшись на фермі, подався я до села через пташарню, а тут!.. А тут одкрився перед очима вертеп. Насамперед угледів оту княгиню, що має на собі сімсот сім свит, а коли вітер подує, то голе тіло видно. Далі угледів пані, в п ятсот шмат убрану, за нею виступала Марушка в ста кожушках, слідом ішли Параша в чотирьохстах рубашках і удовині дочки в семистах сорочках.
— Тю-тю-тю! —ходила в їхньому гурті пташниця, скликаючи начебто курей і годуючи зерном із подолу.— Тю— тю-тю, щебетушки-несушки, як заріжу — буде юшка!
А в тому гомінкому вертепі гордовито походжали оті, що хоч і не царського роду, а носять корони. Так, так, оті, що з білого каменю понароджувались, на головах їхніх червоні вінці, од їхніх ніг земля трепечеться, од гласу мертві встають.