Якщо введено переспів дванадцятилітньої давности в новий і найкращий твір: для вкоронування його змісту — висповіддю віри героїв і своєї власної — то це тому, що в переспіві псалма билося духовне серце поеми "Неофіти", як ї всієї творчо-сти Кобзаря.
Наводимо названий текст, вищий, ніж поезія, в прийнятому значенні слова:
— Псалом новий Господеві
І новую славу
Воспоем чесним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирі і тимпані
Воспоем благая,
Яко Бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнії во славі
І на тихих ложах
Радуються, словословлять,
Хвалять ім'я Боже.
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніє язикам
І в науку людям.
Окують царів неситих
В залізнії пута
І їх, славних, оковами
Ручними окрутять.
І осудять неправедних
Судом своїм правим,
І во віки стане слава,
Преподобним слава. —
Як у п'єсах Шекспіра, поемі Данте, Мільтона, Ґете, так і в Кобзарі провішується час усправед-ливлення людей і задоволення їх морального почуття: воно такого усгграведливленвя вимагає. Але все це здійснюється в кожного поета по-різному; Шекспір завершує в яскравих і раптових, як промінь крізь хмари, просвітах — моральних розсудах наприкінці подій; Данте з строгою розчисле-ністю розміщує всі переступи і покарання, всі доброчинності і нагороди — в трьох сферах посмертного життя; Шіллер передбачає, зрештою, настання в майбутньому, після всіх навісних кривд, — такого світлого і справедливого віку, коли цінність корон обернеться ніщотою, а чисті серця будуть найбільшими скарбами світовими. Шевченко, трохи змінюючи уявлення з священної поезії царя-про-рока Давида, творить візію всесвітнього, раптового і остаточного, усправедливлення навіки. Тоді вся кривда життя буде знищена, а всі її спричинники покарані, в оковах видалені без вороття. Здійсниться звільнення роду людського силами вищих праведників, що в многості своїй, осяяні вже нетлінним світлом, перебувають перед очима Бога і Йому пресвітлим собором співають пісню нову, пісню слави без кінця віків.
Згадано в "Кобзарі" всі апогеї зла, заподіяного Україні колись і тепер, з неволею бісурменською, лядською, московською ("москалі, орда, ляхи"), і протиставлено їм діяння героїв, через які відмірюється справедливо кара.
До султана "в гості" прямували байдаками, звільняти хрещеного невольника — Іван Підкова і Гамалія, який
Сам хурдигу розбиває,
Кайдани ламає.
"Вилітайте, сірі птахи!.. "
Неволю лядську розмикали Тарас Трясило, Наливайко, Залізняк, Гонта, Галайда, звитяжці "Кобзаря", що мали противниками нелюдів і карали їх. Відпираючи третю неволю, запорожці списами скородили ребра на півночі. Але ще зображено в "Кобзарі" апогезії зла всесвітнього: з мучителями при Ґолґоті і коло арени колізею. Вже ні списи, ні "залізна тараня" не змогли зарадити вселенському лихові, на погляд поета, вкоріненому в дні самого пекла і розпростореному по всіх землях.
Визволення повинно статися через вищу зброю — духовну, сила якої походить від неба і має набагато дужчу дієвість, ніж кожне оружжя.
Людям, вибраним для звитязства, ця сила дається в надхненому слові провіщення.
А вищим душам, праведникам в славі небесній, дана ця сила, як незбагненна зброя: мечі двосічні, що символізують могутність торжествуючої Церкви в її небесному стані. З силою двогострих мечів-променів з'явиться потужність, спроможна поборювати обидва зла: видиме, в земному вигляді, і незриме, від злих духів; — вона сповнить розсуд назавжди.
В тому розсуді є надзвичайна сторона, вказана наприкінці самого біблійного псалма і відтворена не тільки при його переспіві, але також в ряді інших поезій "Кобзаря": це — окування царів земних і їхніх вельмож. Вони, подібно до владичних притіснителів старовини, чинили, як "злодії і роз-бійники", узурпувавши владу над людьми і привласнивши собі прославлення серед них, яке належить тільки Творцеві одному. Земні володарі стали здійснювачами гордої і лютої волі диявола-миро-держця: через них зло пекла вилилося на землю. В "Кобзарі" почуття і думка з пекучою невідступністю весь час допитується розсуду над ними, згідно з провіщенням псалма:
Чи буде суд! Чи буде кара! Царям, царятам на землі? Чи буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.
Ніби віщий птах, уява поетова кружить над тронами лиходійників, то з квилінням жалю за їхні жертви, то з клекотом гніву. Слова осуду і картання приходять горючі і грізні — про царів: "кати вінчанні", мов "пси голодні", "скажені"; "собака! людоїд!"
Безбожний царю, творче зла,
Правди гонителю жорстокий!
Чого накоїв на землі?
Із-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють.
Ножем тупим
Тебе заріжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.
Якась величезна тривога, пов'язана з царями, наповнює "Кобзар", перевищуючи звичайну міру остереження перед ними. Обурення і зойки серця, з вибухами нестримного гніву на переміну, весь час приходять, мов приреченими кругами. Весь час — пристрасні повторення про неминучу кару. Здасться іноді, що поет передчував неуявимі лютості прийдешніх володарі, таємничі тіні від яких стали страшно окривати життя. Можливо, ще і тепер, в добу справдження найтяжчих передчуттів, не все з примар вичерпалося і надійдуть довгі декади таких драконячих, таких незносимих тиранів, що тільки при них відкриється повністю причина душевного болю поета-провидця. Нащадки зрозуміють велику і щиру тугу його, коли він, супроти гнобителів, сподівався появи діячів справедливих і добрих, з людяними статутами, що забезпечать кожному його особисту свободу, як 1 всьому народові в цілості.
Згадка про Вашінґтона — це не відокремлена подробиця в ліричному малюнкові, а ключовий складник концепції про новий характер державного провідництва, основаного якраз на новому і праведному законі: проти дикого свавілля царів-деспотів і супостатів, до яких самопричисляються тепер Ивожді". Державний провідник без Деспотичної влади над особистостями співгромадян, що мають рівні права в дійсному законі, як і він, — ось ідеал Шевченка. А той закон названо "новим і праведним": новим, бо не було його в імперії, і праведним, бо якраз через нього поборюється "злая сво-єволя" царів як джерело нещастя.