Декотрі кореспонденти "Літературної газети" з піною на устах винуватили всіх, хто в світі говорив правду про свавілля в добу "культу особи": досить поглянути в комплекти часопису — там знайомі прізвища. Що ж виявилося? Крик марний; на XX з'їзді КПРС таки ствердили — дійсно, країна страшенно терпіла від "свавілля однієї особи", яке "заохочувало до свавілля й інших". Супроти всього рожевого розмальовування і "ура!" для "батюшки-царя", що виголошували теоретики, голосні також і сьогодні, виявилося: "масові арешти і заслання багатьох тисяч, екзекуції без суду і навіть без нормального слідства витворили атмосферу непевносте, страху і навіть загальної розпуки".
Читаємо в документальному тексті з XX з'їзду КПРС точні означення про особисту владу: попередній вождь показав "свою нетолерантність, свою брутальність і своє зловживання владою"; користуючись "своєю необмеженою владою, дозволив собі багато зловживань"; "почав щораз більше зловживати своєю владою"; міг вирішувати всі справи "сам один"; "маючи необмежену владу... еш мучив людей морально і фізично"; "застосовував масовий терор". А як кричано йому "ура!" — всі знають; скрізь роблено; — на XX з'їзді теперішній вождь назвав джерела: "повісті, фільми та історичні "наукові" твори", тільки забув про творчість теоретиків з "Літературної газети", які безчестять Шевченка, віднімаючи в нього поняття особистої свободи, людини, бо воно для них самих стратило вартість. Ми далекі від винувачення їх за минулі славослов'я деспотові, — тільки ж треба хоч сьогодні схаменутися і перестати з льокай-ськими очорненнями правди. Існує вихід із становища: можна обминути випадки, коли змушуватимуть говорити фальш.
Здається, Бісмарк сказав, що найбільше криво-мовности поширюють перед виборами, під час війни і після полювання. Що ж до всієї преси в УРСР, то рекорд без перерви здобувають навколо питання про свободу людини, право вільного вислову своєї особистої думки і можливість здорової і творчої опозиції — особистої і партійної, як на Заходь
Прикладів безліч: від очорнення робітничої революції в Угорщині 1956 року, як ніби то "бур~ жуазної", і аж до поняття особистої свободи в Шевченка, мовляв, "підкинутого" реакціонерами.
Повну рацію мав Пушкін, казавши, що він народові довго буде "любезен", бо в свій жорстокий вік прославив свободу, і то в повному значенні і змістовому обсягу слова: і особисту і громадську. Але втричі з більшим правом міг це сказати про себе Шевченко. Від десятиліття стає все любезніший народові України як співець великої і повної свободи: в прагненні до безграничної добрости Творця.
Автор "Кобзаря" як речник волі названий в резолюції Конгресу — поруч виразників західнього поняття особистої свободи, і, певна річ, неможливо заперечити проти зближення в згаданому понятті, наприклад, Шевченка і Шеллі. Обидва, при багатьох відмінах, були борцями проти деспотії. Політична лірика англійця охоплює ряд мотивів, що зустрічаються також і в "Кобзарі". Образ нескоримого Прометея-тираноборця спільний в обох поетів. А герой Шевечнкової "Тризни" належить цілковито до сім'ї ідеальних постатей в творах співців свободи, Шеллі, Байрона, Гельдерліна та інших: постатей з трагічною долею і шляхетністю свободолюбних поривів. Теоретик з "Літературної газети" підставляє, замісто західніх поетів свободи, "реакційну буржуазію", аби тільки очорнити цілком вірну думку: про спорідненість ідеї Шевченка і поняття справасн-ьої свободи особи на Заході, поняття, що як раз там протистоїть всякій буржуазній реакції, проти якої протягом життя боролися Шеллі і Байрон, Гюґо і Барб'є, Шіллер і Гайне, виразники того поняття. Всі герольди свободи на Заході боролися проти реального противника і надзвичайно сильного, терпіли поразки і гинули, аж поки домоглися перемоги: над реакційною буржуазією і шляхтою, в наслідок чого тепер твердими законами забезпечено в Англії та інших демократичних країнах цілковиту свободу особи. Скажім, в Лондоні, при зборищі народу, під відкритим небом, промовці критикують уряд країни, перебираючи всі кісточки і вказуючи на кожну помилку і відступ від законности; нехай спробує теоретик з "Літературної газети" зупинити їх! — поліція забороняє перешкоджати. Це — так само, якби 1936 року в Києві, біля пам'ятника Богданові Хмельницькомзг, виступив перед народом товариш Л. Новиченко і в промові, заявив, що вождь Кремля застосовує масовий терор до безвинних українців і "нищить їх фізично і морально". Коли ж секретар парторганізації Спілки письменників хотів спинити промовця, — підійшов міліціонер і сказав, що закон забороняє перешкоджати громадському промовцеві.
Про таку свободу, неможливу в СРСР і повно здійснену в демократичних державах Заходу, говорить документ Конгресу.
Шеллі, Байрон і Гайне провіщували її, як Шевченко: в цьому ж і спільність! — при всіх різницях. І нема в такому прирівненні жодних "гріхів", навіть з погляду марксизму, бо його основник, Маркс, захоплювався названими співцями свободи, віддаючи перевагу першому з них.
Він з великою тривогою стежив за зростом неситі і.мперіяльної Росії, як носія всякого невільництва, і відзначив по кілометрах розпросторення царської чінґісханщини в її загрозах для Заходу. Як Маркс остерігав західні країни (між іншим, він користувався в них справжньою свободою особистої думки, переважно — проти них), так Достоєвський попереджував саму Росію: що її загарбництва в Европі примусять тамішні держави об'єднатися для оборони, і росіян будуть спалювати, як "шкідливих паразитів". Це був пророчий голос найбільшого з геніїв Росії, полум'яного патріота її, який прови-джував, звідки і від чого — нещастя: від отечественно!' жадоби на чужі землі в Европі. Бо хочеться і там накласти мимрецовську лабеду, щоб згас дух людської свободи, який огенно довшає в імперський острог народів і збуджує вільнолюбні думки.
Сьогодні той самий "пейзаж"!
Від Будапешту до Баку — всюди, як звав Досто-євськийі "божевільна скачка... розгнузданости" породжує ненависть в народах.
Один приклад: недавно польський журнал "Культура", в числі, проуроченому до польсько-російських відносин, вмістив статтю з увагою, що російський народ не здає собі звіту, наскільки велика ненависть до нього в Польщі, де це почуття охопило всіх: інтелігенцію, робітників, селян, комуністів і католиків. Читаємо: "ненависть поляків до росіян досягнула безмірности, перевищує ненависть індусів до англійців, і ніякі слова не дають про неї поняття." Якщо хтось думає, ніби це почуття менше в Угорщині і східній Німеччині, в країнах Прибалтики чи на Кавказі або в середній Азії, — той помиляється. Все більше і більше росіяни стають найосоружнішою і найненависнішою нацією новітнього часу і довго на тому огненному вулкані всидіти не зможуть.