Напроти сокири, через вісімдесят п'ять днів після неї, в "Подражанії 11 псалму" вказано на всемогутню силу, що охоронить, возвеличить і просвітить вірою — "людей закованих", "убогих, ни-щих".
Вже сам вибір 11-го псалма багатозначний, бо тут співається про свят}' зверхність влади і судів Господніх — над всіма праведними, як і нечестивими. Ті уста, що вподобують лестощі, гордість і неправду, знищаться. Чи пройшла ця істина, переспівана в чудесний вірш, безслідно для поглядів поета? Ні, врізалася, ніби огненними знаками, і спричинила глибочезну зміну. Після цього віршу Шевченко не закликає від себе — до насильницького і кривавого перевороту, тільки повідомляє, що здійсниться кара за переступи, приречена не людською думкою і волею, а Божими словами через пророків.
Покаравши беззаконників, спасуть "рабів німих" — слова Господні. Вони подібні до срібла, семикратно перелитого в горнилі. Вірш закінчений благанням розкинути святі слова "по всій землі": увірують "убогі діти" і ними спасатимуться, як сто-рожею. Возвеличаться ними, в той час, коли і думка і слова гордих насильників поникнуть "наче стоптана трава".
6. Пророцтво Кобзаря
Переміна світова, в її вселюдській повноті та довічному значенні, відбувається без топора як знаряддя суто людських остаточних судів і вироків з їх гордою самоправністю на кров.
А Ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: — Ми не суєта!
І возвеличимо надиво
І розум наш і наш язик...
Та протиставна гордість — гріх: в кожного, зосібна в тих, що задумують насильство над іншими.
Один на другого кують Кайдани в серці.
Про цих "кувачів" наприкінці того ж 1859 року промовлено передвістя кари, і теж без заклику до неї — від своєї особи.
Уб'ють,
Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять.
Такий виміір кари з найгіршою ганьбою для майстрів і накладачів "кайданів нових": в ясновидно-му означені другої "наруги" з "розпивателями" при ній.
Не від себе накликає поет карну розправу, як чотири роки тому, в "Заповіті". Він провіщує її, приречену небесною волею через пророчий спів Псалтиря.
Зберігає переконання про неминучість і обов'язковість кари, якщо не схаменуться; але при цьому в нього — і "плач" і "жаль", і пекучий біль на серці, в передчутті страшної події: кривавого насильства, спричинники і виконавці якого є осудні перед небом. Поет чудово знав Господній присуд: хто ггіднімае меч, той від меча загине; хто ненавидить брата свого, той — убиеник.
Сам поет прийняв найсвятішу правду цього присуду і нагадав сам, що і царі і раби є смнм Божі і брати.
Сам осудив вороагнену їх взагалі, без поділу на "виправдану" і "невиправдану", але всяку ворожнечу, ту, в якій "брати з братами", "мов пси"; в якій "кати вінчанні" теж, "мов пси голодні за маслак, гризуться знову"; в якій всі ми взагалі ге саме робимо марнуючи найсвятішу цінність життя.
Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тільки ми, Адаме, Твої чада преступна, Не одпочиваєм До самої дожоемнм У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий ...
Отже, на думку Шевченка, всі винні — і князі і раби, хоч неоднаково. Навколо міг бути "веселий рай", в світі "тихому". Але змарнували: через свою зажерність.
Поет відновлює тему, що хвилюв'ала понад десять років, з того часу, коли побачив: потрібен пророк, пекти огненними словами скрижанілі душі людей. І прийшов пророк, але камінням його побили. Бо вони — "род лютий і жестокий", який "вомісто кроткого пророка", заслужив собі царя і дістав, як кару Божу. Вірш "Пророк" позначений датами: Кос-Ар ал 1848 — Петербург 1859; в ньому с відгук особистих жалів, які різко висловилися через рік.
Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря", А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! — Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради! Та мабуть в яму перейду Із москалів, а не діждусь!
Хотів знати: Вкраїна, яку він любить і для людей якої пише, чи варта "огия святого", того "огня невидимого", що ним слова пророка пекли зимні душі. Але вразила байдужість земляків, при якій зосталося конати серцем в самоті.
...Я —
Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю ...
Тоді ж назвав громаду "капустою головатою". Вже в останній і вершинний період згадалася прикмета загальна, для поеми про відважного юродивого з такою ж самотою серед розтлінного оточення, як колись, дев'ять років тому, в пророка.
0 роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш?
Приблизно, через два роки після того згадалася постать пророка в новому світлі і в переміненому відношенні. Тепер сам поет ніби уособлює в собі народ щиросердечний і слухняний, який молить Бога — послати пророка: для загального порятунку. Виблагав і оспівує, як "зореньку святую", що світить і зогріває і живить "убоге серце, неукрите, голоднее". Називає пророчу душу своєю донею, кличучи власну думу про волю вернутися до життя, з домовини.
Відновлює з пам'яті серця свою праведну думу, якою освітилась, понад п'ятнадцять років тому, поема "Тризна". Порівняймо:
И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.
("Тризна", 11. XI. 1843)
Господь послав Тебе нам, кроткого пророка
1 обличителя жестоких Людей неситих.
("Марку Вовчку", 17. II. 1859)
Золоте зерно в думі тоді і тепер те саме: добрістю свого серця, як переможною силою, подужувати злобу серця чужого.
Не через відносини з ненавистю і не через напасті для перемоги в війні словами, як способі зруйнувати особистість і взагалі морально знищити лютих людей, як вони того заслужили. Ні, тут шлях — протилежний: зоставити їх при повній гідності і взагалі цілості їх високого образу людського. Але, замісто свого осуду, як стороннього, збудити в їх серцях їх власний осуд власних вчинків. То — най-вірніший шлях до їх оправлення, через каяття, при вигляді чужого страждання і при свідомості власної вини, викликаній через їхні власні добрі почуття, приспані і пригаслі під їдкою золою злоби.
Ця дума е закономірна для "Кобзаря"; її уособлює, в очах поета, письменниця, яку він в найсер-дечніших віршах оспівує і удочернює собі.