Він був зайвий, нікому не потрібний.
З другого боку, Котьку роз'їдала страшенна цікавість — побачити секрети фокусів Семуа. Ну хіба б ти, любий читачу, добровільно відмовився від такої можливості?
І, не в силі перебороти тієї цікавості, Котька понуро дибав позаду всіх. Він опустив до землі очі. І отак плентався, дивлячись під ноги.
Вони йшли до річки, де біля старої верби припнув свого човна Семуа. Заглиблений у свої думки, Котька не одразу зреагував, коли раптом почувся розпачливий крик Грицька Половинки:
— Ой!.. Дивіться!.. Верба!.
Коли Котька звів очі, всі вже бігли — і хлопці, і дівчата, і Семуа.
Якусь хвилю Котька розгублено дивився, не розуміючи, що сталося. Він не впізнавав берега. Берег був якийсь голий і порожній. І наче побільшало неба. Що таке? І тут Котька збагнув — на березі не було верби.
Котька побіг теж…
Стара верба лежала у воді.
Річка підмила крутий берег, і верба впала.
Скільки років простояла вона на березі, скільки бачила! Скільки води спливло мимо неї! І от тепер надійшов її час. Обваливши шмат берега, вивернувши покручене вузлувате коріння, що, наче чорні старечі пальці, стриміло в небо, вона занурила свій стовбур у річку, і хвилі гойдали й ворушили її зелені кучері-віти.
— Човен!.. — глухо й розпачливо проказав Семуа, — Потопило…
Дівчата заахали. Хлопці мовчки кинулися у воду пірнати, шукати.
Семуа схопився за гілляку, спробував тягти, але де там! Хіба посилить один, навіть артист цирку, таку здоровегу — стовбур удвох не обхопиш.
— Людей треба… — писнула Свєта і затнулась, згадала: жнива ж, усі в полі, у селі тільки старі й малі.
І тут Котьку підкинуло:
— Стривайте! Я зараз!.. Я бігом! Я швидко!.. На "Бережок"… Я… я бігом!..
Останні слова він уже кричав на бігу.
Він біг, не розбираючи дороги, перестрибуючи через корчі й рівчачки.
Стільки невдач було цього дня, стільки падінь, що він прагнув лише одного — не впасти, благополучно добігти до "Бережка" і сказати татові. Головне — це сказати татові, а вже тато все зробить, все організує. Він у це вірив.
Котька задихався, груди розпирало від нестачі повітря, але він не стишував бігу. Швидше, швидше!..
Ні біля будиночка, ні на звичному місці, на березі, де він завжди ловив рибу, тата не було видно.
Мама сиділа на лавочці й чистила картоплю.
— Де та… то?.. — хапаючи ротом повітря, як витягнута з води риба, ледве зміг спитати Котька.
— Що?! Що сталося! — мама перелякано підскочила з лавки.
— Де та… то? — повторив Котька.
— Що?! Що сталося, я питаю?!
— Де тато?.. — втретє уперто запитав Котька.
— Пішов у магазин. Та скажи, нарешті, що сталося? — мама схопила його за плечі й трусонула.
Якусь мить Котька ще вагався — говорити чи ні. Мама дуже розсудлива, поміркована, вона почне все зважувати, сумніватися, чи зручно турбувати бережан (адже вони приїхали відпочивати), а тут треба діяти негайно, тут потрібна не мамина розсудливість, а татова завзятість. Але раз тато пішов у магазин, то він може прийти нескоро. Отже, виходу не було, і Котька, задихаючись, сказав:
— Там… верба… впала у річку… притопила…
— Кого? — злякано перебила мама.
— Човна… моторного…
— Лишенько! Є жертви? — зойкнула мама.
— Ні… Але… це човен артиста… Там реквізит для циркової вистави. І взагалі…
— Ох! Як я перелякалась! — полегшено зітхнула мама. — Хіба так можна? Аж у серці закололо.
"Ну от! — у відчаї подумав Котька. — Зараз почне "незручно", "нічого страшного"… Ех! Чого тато пішов у магазин? Ну чого він пішов у магазин?!".
І вже без всякої надії сказав:
— Треба помогти. У селі всі на жнивах.
— Авжеж… авжеж… — несподівано стрепенулась мама. — Зараз я скажу Спиридону Спиридоновичу. Аякже! Звичайно, треба помогти. Чий, кажеш, човен? Артиста цирку? А як він рут опинився? Звичайно, він його сам не витягне. Зараз… Спиридоне Спиридоновичу! Спиридоне Спиридоновичу!.. Вибачте, дуже серйозна справа…
З вікна сусіднього будиночка висунулася голова Спиридона Спиридоновича. Почувши, у чім справа, він враз оживився й наказав скликати термінові збори всіх бережан.
Котька побіг виконувати наказ. Він біг від будиночка до будиночка і кричав:
— Всі на збори до Спиридона Спиридоновича! Термінові збори всіх бережан! Спиридон Спиридонович просить усіх до себе!..
І через кілька хвилин біля будиночка Спиридона Спиридоновича вже юрмилися бережани — чоловіки, жінки й навіть діти. Прийшов і комендант бази, обвітрений і засмаглий начорно товариш Баюра Петро Кіндратович.
— Значить, так, — діловито, як на виробничій нараді, говорив Спиридон Спиридонович. — Пилки, сокири… Вірьовки треба обов'язково… Що ви кажете, Петре Кіндратовичу? Є лебідка й трос? Лишилися після будівництва? Так це ж здорово! Це якраз те, що треба. Прекрасно! Я візьму акваланг… Значить, так… Ви, Петре Кіндратовичу, лебідку й трос повезете човном, а ми підемо пішки…
Через кілька хвилин з "Бережка" вирушила експедиція у складі майже всього дорослого населення (за винятком двох бабусь, які лишилися доглядати малечу).
Як же мило, як любо, як радісно, дорогий мій читачу, дивитися на людей, які, охоплені єдиним поривом, єдиним почуттям, гуртом роблять якесь добре діло — когось рятують, виручають з біди, комусь допомагають гуртом!
Які вони гарні й красиві тоді!
Котька дивився на своїх бережан, переводив погляд з одного на іншого, і безмежна вдячність, безмежна ніжність до них огортала його. І щось солодко-лоскотне клекотіло у нього в горлі.
Якби він міг, він би їх усіх-усіх зараз обняв і поцілував.
Збуджений, розчервонілий, Котька підстрибом біг то поряд із Спиридоном Спиридоновичем, то поряд з його дружиною, то поряд з мамою, то забігав наперед, показуючи шлях, і все говорив, говорив, говорив — без кінця. Він мусив компенсувати вчорашні муки боротьби з таємницею.
Поки дійшли до місця, весь "Бережок" уже знав історію з "інопланетним" Семуа.
Єдине, що турбувало и непокоїло Котьку, це те, що поряд не було тата. Котька весь час озирався назад і витягував шию.
Єдиний раз у житті Котька зробив щось путяще — прибіг кликати людей на допомогу, завдяки йому, Котьці, зараз весь "Бережок" іде туди, куди показує Котька, — і тато цього не знає і не бачить…