Прокопенкова. Охоче вибачаю. Але вибачте й ви мені за щирість, Родіоне: ви брешете. Але цього не треба, нема для чого.
Родіон. Ні, не брешу. Любити можна те, що знаєш. А я вас не знаю. І не хочу знать. Не хочу.
Прокопенкова. Через що?
Родіон. Через що? Я вам писав. Через те... що нема для чого.
Прокопенкова. Але ж нічого того, про що ви писали...
Родіон. А ви звідки знаєте?
Прокопенкова. Знаю. Про ваш стан давно знаю, про ваші галюцинації — так, навіть про галюцинації знаю! Родіон. Про галюцинації?!
Прокопенкова. Атож. Антипович мені сказав. Я теж, знаєте, не дурна. Я збирала про вас відомості, перше ніж згодитись узнавати вас тут.
Родіон. Неправда. Ви сьогодні це взнали. І з жалості говорите.
Прокопенкова. З жалості до кого б то не було я не маю бажання губити себе! Знайте це. От дістала й від Гордого листа. Пише, що коли не відповім йому згодою, застрелиться. А я навіть зовсім забула відповісти, хоч вірю, що він може зробити цю дурницю. І відповім, що не згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого ж до вас така, а до нього така жалість? Згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого?
Родіон. Де цей лист?
Прокопенкова. Не вірите? (Виймає з торбинки листа, розгортає, дає). От читайте: "Чекаю відповіді. Ви розумієте, що після цього листа я мушу себе вбити. Врятувать мене може тільки ваша згода. Ваш О. Гордий". Ну?
Родіон (ослаблено сідає). Але ж через що?!
Прокопенкова. Що "через що"? Через що до вас не те, що до нього?
Родіон. Так. І чому сьогодні? Вчора ж ще не було?
Прокопенкова. Не знаю — може, й було. Повинно було бути. Але сьогодні, після вашого листа, я зразу зрозуміла, що... ви — той. Зрозуміла через те, що ви в небезпеці. Не жалість, а небезпека. Розумієте? І коли я побачила вас у небезпеці, я почула такий жах, таку тугу за вами, так уся всередині беззвучно закричала, що... що ніякого сумніву у мене не може бути. Ви — той. От і все.
Родіон (схоплюючись). Не треба так говорить! Не треба, не треба! Та ви ж цими словами страх що робите зі мною!
Прокопенкова. Я роблю те, що каже мені моє велике чуття до вас, мій біль, моя любов. Родіон. Мовчіть! Та мовчіть же!!! Прокопенкова. Та чому мовчать?! Чому?!
Пауза.
Родіон (тихо). Та тому, що я тепер мушу вбити себе! Мушу. Чуєте? Жити тепер я вже не можу. Розумієте ви це?
Прокопенкова. Вбити себе? Тепер? Іменно тепер?
Родіон. Так, іменно тепер... Іменно тепер. Поки я не знав, що ви мене... що у вас є чуття до мене, я... я міг жити. Як-небудь, але жить. А тепер... А тепер хіба можливий наш союз, про який я стільки... Союз рівних, творящих, будуючих свою любов, свій шлюб? Хіба це тепер можливо? Яка ж тепер рівність, творчість, коли буде страх, жалість, брехня кожну хвилину. Та це ж буде те саме розп'яття! Господи, як же мені жити тепер? Як? Де взяти сил жити і знати, що ви... що я... Кілю, благаю вас життям своїм: поможіть, скажіть, що ви не любите мене, з жалості, що я гидкий вам, що я... Ну, скажіть, скажіть! Я не ображусь, мені буде боляче, але легше. І я буду... я зможу... Кілю, як ви не розумієте, як не розумієте?
Прокопенкова. Родю, дорогий мій!..
Родіон (скажено). Мовчіть!! Не смійте так говорить зі мною! Дегенерат я, а не Родя! Розумієте? Жаліть мене прийшли? Рятувать? Від чого рятувать? Коли вам по-людськи жаль, то вбийте мене! От жалість, так!.. Та я ж і без вас підлий, і без вас! І без вас я вже брешу собі, ховаю правду. (Кричить). Я — божевільний! Чуєте? Божевільний, наслідственно хворий! Усі мої екстази, підняття, безсонниці — хвороба, а не... (сміється) любов. Я думав — любов! Ніякої любові мені не треба тепер! Нічого не треба! Край всьому... І я, і я, виявляється, всього-на-всього паршивий дегенерат! А я хотів творити життя, любов, сім'ю... Я! Я?! Хотів родити "сильних, здорових, нових" дітей!.. Ви! Розумієте ви, на що ви могли наскочить? Га? Почуваєте ви цей жах? Га? І розумієте ви, на яке злочинство ви тягнете мене? Розумієте?.. Ідіть звідси! Ідіть швидше! Швидше, швидше!
Прокопенкова (спокійно). Ні.
Родіон. Ні?
Прокопенкова. Ні.
Родіон. А чого ж ви хочете? Мучить мене?
Прокопенкова. Щоб ви спокійно вислухали мене.
Родіон. А навіщо мені спокій?
Прокопенкова. Щоб зрозуміти.
Родіон. А розуміть навіщо? Навіщо ме... Що це? Чуєте?.. Гомін якийсь... Ніби крик юрби.
Прокопенкова. Я нічого не чую.
Родіон. Так?.. Умгу!.. Значить, це я чую. Добре. Слухайте: ну чого ви хочете від мене? Щоб я став падлюкою? Поганим боягузом і злочинцем? Так? Чекайте! Ви хочете переконати мене, що я не хворий і маю право родити... дегенератів? Так? І це ви, ви хочете?! Ідіть до Гордого, до Вукула, до кого хочете, але звідси тікайте. Чуєте? Ви ж розумієте, що мені треба спершу падлюкою стать, а потім бути мужем і батьком. Розумієте ви це?!
Прокопенкова. Ні, не розумію!! Я тисячу червонопиких здоров'яків не візьму за одного такого хворого, як ви! Ви це розумієте? І як ви можете говорити про це? Як смієте? Хіба я похожа на тих, яких беруть заміж? Хіба я сама не знаю, на що йду? Хіба я сама не вибираю, не шукаю, не оцінюю? Хіба я не хочу чесно й свідомо родить дітей?!
Родіон. Так. І от через те ви й повинні...
Прокопенкова. Так, через те я й кажу вам: хочу вас! Правда, будуть й страждання, і страх, і тривога, але хіба щастя в безхмарності, в задоволеному хрюканню? Та ми ж творити його будемо, згадайте! Ми самі будемо робити наше щастя! Брехать? Навіщо вам брехать? Хіба ми не досить сильні, щоб казати правду одно одному, яка б вона не була?
Родіон. Тепер, може, й сильні, а потім? А потім, коли я почну слабнути? Ляж неодмінно почну, неодмінно! Коли гостро не заслабну психічно, то буду нікчемним, слабосилим. У мене перед очима приклад: Олімпіада. Шість років тому це була добра, чула, смілива дівчина, революціонерка. А тепер? Тепер—це обідчива, але егоїстка. І мені ясно, через що така зміна. Оце саме мусить бути й зі мною. Необхідно.
Прокопенкова. Та чому необхідно?
Родіон. Господи! Та кажу ж вам: я — психічно хвора людина. Вдумайтесь же ви в це! Я ще тверезо думаю, але божевілля вже живе в мені. Уже є воно, я почуваю його всією істотою своєю, я жду його. От я балакаю з вами, а сам уже прислухаюсь, як воно підкрадається до мене. От-от, і в цю мить по мені йде хвиля жаху. Мороз, мороз... от тут, по руках... Уночі сиджу, й раптом хвиля котиться, котиться, ось-ось щось лусне в голові, й мозок мій розіллється вогнем божевілля... Хіба я цього не помічаю?.. Бачите, зблідли? Бачите?