Марк простував далі.
— Не викину.
Шеффілд поміркував трохи й вирішив поки що утриматись від сварки. Спочатку треба з'ясувати, звідки раптом така ворожість.
— Ну, як знаєш, — мовив він.
Ракетний човен лежав на галявині. Його лискуча металева поверхня відбивала зеленаве проміння Лагранжа-І, що був у зеніті; Лагранж-ІІ ще не з'явився над обрієм.
Марк сторожко роззирнувся навкруги.
— Нікого не видно, Марку, — сказав Шеффілд.
Вони піднялися на борт. Це була велика ракета. Сім чоловік і все необхідне спорядження вона перевезла до табору всього за три рейси.
Шеффілд боязко оглянув панель керування.
— Не можу уявити, як це такий собі ботанік спромігся навчитись керувати цією махиною? Це ж так далеко від ботаніки!
— Я теж можу нею керувати, — несподівано сказав Марк.
— Ти? — Шеффілд з подиву аж вирячив очі.
— Я спостерігав, що робив доктор Фоукс, коли ми летіли сюди. Я зрозумів усе, що він робив. І потім, у нього є інструкція з ремонту ракети. Я якось поцупив її і прочитав.
— Ну, це таки радість, — весело сказав Шеффілд. — Тепер на крайній випадок маємо запасного пілота.
Він повернувся до Марка спиною і не бачив, як палиця злетіла вгору і з силою впала на його голову. Він не почув, як Марк проказав стурбованим голосом: "Вибачте, докторе Шеффілд". Власне кажучи, він навіть не відчув удару, від якого знепритомнів.
23
Згодом Шеффілд зрозумів, що свідомість повернулася до нього, коли ракету трусонуло під час посадки. Нічого ще не тямлячи, весь наче в тумані, він відчув якийсь біль.
Над ним ніби плавав голос Марка. Це було перше, що Шеффілд усвідомив. Він зробив спробу перевернутися й стати на коліна. У голові гуло.
Спочатку Марків голос сприймався просто як потік порожніх, безладних звуків. Потім звуки почали складатися в слова. Нарешті, коли Шеффілд великим зусиллям розплющив очі й одразу заплющив їх від різкого світла, він уже почав розбирати цілі речення. Він стояв на одному коліні, опустивши важку голову, і слухав, як Марк захлинаючись викрикував тонким голосом:
— ...тисяча людей, і всі вмерли. Залишилися тільки могили. І ніхто не знає чому.
Почувся гомін, в якому Шеффілд нічого не міг розібрати. Потім розлігся чийсь хрипкий бас, а після того знову заговорив Марк:
— Це — правда. Але навіщо, по-вашому, на борту стільки вчених?
Перемагаючи біль, Шеффілд звівся на ноги й притулився до стіни. Він доторкнувся до гулі на голові і, глянувши на долоню, побачив кров; вона геть просочила волосся і вже трохи запеклася. Застогнавши, він хитнувся вперед до виходу, намацав ручку й прочинив люк.
Трап був спущений. Шеффілд трохи постояв біля люка, похитуючись і не наважуючись зробити бодай крок.
Йому потрібен був час, щоб зорієнтуватися, що діється навколо. Обидва сонця стояли високо в небі, а за тисячу футів від ракети над миршавими деревами височів гігантський сталевий циліндр "Трьох Г.".
Марк стояв біля підніжжя трапа, оточений членами екіпажу. Вони були роздягнені до пояса і вже встигли засмагнути під ультрафіолетом Лагранжа-II, ставши мало не чорними. (Спасибі густій атмосфері і товстому шарові озону в її верхній частині — вони затримували ультрафіолетове випромінювання, послаблюючи його до нешкідливого рівня).
Астронавт, що стояв якраз перед Марком, спирався на бейсбольну битку. Інший підкидав і ловив м'ячика. Багато хто мав на руках бейсбольні рукавички.
"Дивно, — чомусь промайнуло в голові Шеффілда, — Марк причалив прямо біля стадіону".
Марк подивився вгору, побачив його і збуджено скрикнув:
— Містере Шеффілд, адже правда, що колись сюди посилали експедицію і що всі вони загинули?
Шеффілд спробував було сказати: "Марку, що ти робиш?", — та не зміг.
— Містере, правду каже цей пуголовок?
Шеффілд учепився спітнілими долонями за поручень трапа. Обличчя астронавта колихалося за метр від нього. Товсті губи й маленькі очиці, що визирали з-під густих брів, смикнулись і затанцювали перед Шеффілдом. Потім трап метнувся вгору й закрутився десь над головою. Він чомусь тримався тепер руками за землю, а вилицю раптом пронизав холодний біль. Тут він перестав опиратися і знову втратив свідомість.
24
Наступного разу Шеффілд опритомнів уже не так болісно. Він лежав у ліжку, над ним схилилися два обличчя. Перед очима в нього пропливло щось довге й тонке, і крізь шум у голові він почув чийсь голос:
— Зараз він очуняє, Саймоне.
Шеффілд заплющив очі. Не знати як, але він збагнув, що голова його забинтована.
Він хвилину полежав спокійно, тільки глибоко втягував повітря. А коли знову розплющив очі, побачив кілька облич цілком ясно. Ось просто над ним кругле обличчя Нові, з професійно нахмуреним чолом, яке, втім, одразу проясніло, тільки-но Шеффілд вимовив:
— Привіт, Нові!
Друге обличчя — злостиве, зі стиснутими зубами, але з ледь помітними іскорками задоволення в очах — належало Саймонові.
— Де ми? — запитав Шеффілд.
— У космосі, докторе Шеффілд, — крижаним тоном відповів Саймон. — Ось уже два дні.
— Два дні? — У Шеффілда зробилися великі очі.
— У вас був тяжкий струс мозку, Шеффілде, — втрутився Нові, — мало не тріснув череп. Спокійніше.
— Що трапи... Де Марк? Де Марк?!
— Тихше. Тихше.
Нові поклав руки Шеффілдові на плечі й примусив його знову лягти.
— Ваш хлопчисько під арештом, — сказав Саймон. — Якщо хочете знати чому, то знайте: він умисне підбурював команду корабля до бунту, внаслідок чого наражалося на небезпеку життя п'ятьох чоловік. Нас ледве не залишили у тимчасовому таборі, тому що команда збиралася відлетіти негайно. Капітанові було зовсім не просто упрохати, щоб вони взяли нас із собою.
Шеффілд спробував вивільнити з-під рук Нові одне плече. В пам'яті спливла розпливчаста картинка — Марк і астронавт із биткою. Марк промовляє: "...тисяча людей, і всі вмерли..."
Зробивши неймовірне зусилля, психолог підвівся на лікті.
— Послухайте, Саймоне, я не знаю, чому Марк це зробив, але дайте мені змогу поговорити з ним. Я все з'ясую.
— В цьому нема потреби, — відповів Саймон. — Все стане ясно на суді.
Шеффілд знову зробив спробу вивільнитися з-під рук Нові.
— Та навіщо ж така офіційність? Навіщо втягувати сюди Бюро? Ми можемо розібратися самі.