— Я більше не буду чекати. Не можу більше чекати. Мабуть, він заблудився в лісі. В який бік він пішов? Швидше покажи.
— Він… чекай, я піду з тобою.
— Добре, добре. Та ти кращий, ніж здаєшся. Навряд чи знайдеться на світі ще один архангел з таким добрим серцем. Може, поїдеш верхи? Бери ослика, якого я придбав для свого хлопця, або приборкай своїми святими ногами цього клятого мула, якого я купив для себе. Мене здорово одурили! Він не вартий і щербатої копійки…
— Ні, сідай уже сам на свого мула, а осла веди за повід. Я краще піду пішки.
— Тоді, будь ласка, придерж оцю малу тварину, поки я, наражаючись життям, спробую злізти на велику.
Почулися удари, стусани, брикання й стукіт копит, і все це під добірну, громоподібну лайку. Далі посипалися гіркі докори, що, очевидно, вплинули на совість мула, бо незабаром боротьба припинилася.
У невимовній тузі прислухався маленький в՚язень до голосів і кроків, що помалу завмирали вдалині. Надія покинула його, і тупий відчай стиснув серце.
— Єдиного мого друга обдурили й спровадили звідси,— сказав він.— Пустельник вернеться і…
Йому перехопило дух, і в розпачі він так шалено запручався, рвучись з своїх пут, що скинув з себе овечу шкуру.
Раптом король почув, як відчинилися двері. Він так і охолов, неначе його горла торкнувся ніж. З остраху він заплющив очі, з остраху розкрив їх — перед ним стояв Джон Кенті й Гуго.
Якби в хлопця рот не був зав՚язаний, він би вигукнув: "Дяка богові!" Хвилини через дві руки й ноги в короля були вільні, і його вороги, підхопивши його під руки, чимдуж побігли в ліс.
ЖЕРТВА ВІРОЛОМСТВА
Знов почалися сумні блукання короля Фу-Фу Першого з бродягами та злочинцями: знов довелося йому терпіти зухвалі насмішки, безглузді жарти та лихі витівки Кенті й Гуго за спиною в отамана. Тільки Кенті й Гуго ненавиділи хлопця. Інші захоплювалися його розумом і відвагою, а деякі навіть любили його. Три дні поспіль Гуго, під доглядом якого був король, нишком мучив його і не давав йому просвітку, а ночами, коли починалася гульня, він потішав компанію, допікаючи хлопцеві — наче ненавмисно — всякими дрібними капостями. Двічі він наступав на ногу королеві — теж випадково! І король, як личило його королівському санові, поставився до цього з презирливою байдужістю, неначе нічого не помічав. Коли ж Гуго втретє зробив те саме, король схопив дрючок і одним рухом збив мерзотника на землю — на превелике задоволення всієї ватаги. Гуго, не тямлячи себе від сорому й злоби, скочив на ноги, теж схопив дрючок і люто кинувся на свого маленького ворога. Бродяги оточили супротивників кільцем, підбадьорювали їх схвальними вигуками, бились об заклад. Але бідному Гуго не щастило. Його шалений незграбний напад вмить був відбитий спритною рукою, яку найкращі майстри Європи навчили всіх тонкощів фехтувального мистецтва. Маленький король стояв у спокійній позі, відбиваючи удари з такою певністю й легкістю, що юрба аж вила з захвату. Щоразу, коли він досвідченим оком помічав помилку супротивника й блискавичним рухом бив його по голові, здіймалася оглушлива буря реготу й крику. Хвилин через п՚ятнадцять Гуго, побитий, весь у синцях, під безжальний глум товаришів, утік з поля бою; а неушкодженого переможця юрба весело підхопила на плечі й понесла на почесне місце поруч отамана. Там його з пишними церемоніями піднесли до гідності "короля бойових півнів", а його колишній принизливий титул був урочисто скасований і заборонений під загрозою вигнання із зграї.
Усі спроби змусити короля давати якусь користь зграї були марні. Він уперто відмовлявся слухатися і весь час шукав нагоди втекти. Першого ж дня його вкинули у незачинену кухню, але він не тільки нічого не вкрав там, але ще й почав гукати хазяїв. Тоді йому наказали допомагати мідникові. Але він нічого не хотів робити і навіть замахнувся на мідника його паяльною трубкою. Нарешті Гуго і міднику довелось тільки про те й дбати, щоб не дати хлопцеві утекти. Він метав громи свого королівського гніву на всякого, хто зазіхав на його волю й незалежність. Його послали під наглядом Гуго жебрувати разом з обідраною неохайною жінкою й хворою дитиною, але й тут нічого не вийшло. Він не схотів просити милостиню ні для них, ні для себе.
Минуло кілька днів. Бродяче життя з усіма його поневіряннями, таке мерзенне, гидке й ганебне, ставало нестерпним, і маленькому в՚язневі уже здавалося, що врятування од ножа пустельника було лише тимчасовим віддаленням смерті.
Уночі, уві сні, все це забувалося, і він сидів на троні й правив королівством. Зате як страшно було прокидатися! Відколи він знов потрапив у неволю до бродяг, кожен ранок приносив йому дедалі більше горя й муки.
Другого дня після поєдинку з королем Гуго прокинувся, палаючи жадобою помсти. Він надумав два способи: насамперед якнайтяжче образити гордість свого переможця і його "вигадану" королівську гідність; а якщо це не вдасться, то накинути на хлопця який-небудь злочин і віддати його в руки невблаганного правосуддя.
Він вирішив зробити штучну рану на нозі короля, справедливо гадаючи, що це страшенно вразить його; а коли рана буде готова, з допомогою Кенті примусити хлопця сісти на шляху й просити милостиню. Звичайно рану робили так: брали мішанину з негашеного вапна, мила й іржі заліза, накладали її на ремінь і туго обв՚язували ним ногу. Це роз՚їдало шкіру, і вигляд оголеного м՚яса був жахливий. Далі ногу натирали кров՚ю, яка, висихаючи, набирала темного, гидкого кольору. Болячку обв՚язували брудними ганчірками, але так хитро, щоб вона виднілася й викликала жаль у прохожих.
Гуго змовився з мідником, якого король побив паяльником. Вони повели хлопця начебто на роботу, а як тільки відійшли від табору, повалили його на землю. Мідник держав його, а Гуго міцно прив՚язував йому на ногу вапняну припарку.
Король лютував, погрожував, що повісить обох, як тільки верне собі корону. Але негідники міцно держали хлопця, втішалися його безсилою люттю й сміялися з його загроз. Тимчасом мазь почала діяти, і мерзотники таки зробили б своє діло, якби їм не перешкодили. В ту хвилину де не взявся "раб", який з таким запалом кляв англійські закони; він враз припинив знущання і зірвав з ноги хлопця пов՚язку.