— Але ж ми не просто самі, не просто без своєї планети. Ми втратили контакт із своїм часом. Розумієш це, Адаме? Із своїм віком, суспільством, із своїми сучасниками, зрештою. Вони підуть вперед, а ми… У що ми перетворимося, якщо, приміром, і виживемо? У примітивних печерних мисливців з луками?
— У що чи в кого ми перетворимося, це, зрештою, залежить від нас. Тільки від нас самих. Якщо зуміємо здолати свою біду, то, думаю, перетворимося у справжніх людей. Принаймні мені б хотілося стати людиною.
Єва дивилася у морську далечінь, і сльози текли по її щоках.
Адам підійшов до неї ближче і, зазираючи в очі, м’яко сказав:
— А ось це вже дарма. Сльози треба поберегти до… кращих часів. Наприклад, для радісної зустрічі з землянами.
Єва, плачучи, кивнула.
— От і добре, що ми зійшлися на спільній точці зору. А маємо вогонь — не загинемо. Виручив він колись людство на Землі, то й нас не залишить у біді.
8
Пронизливий, несамовитий крик підняв Адама на ноги. Схопився очманіло, спросонку нічого не розуміючи, але здалось йому, що десь кричала людина. Та хто міг кричати людським голосом на безлюдній планеті?
У печері було темно.
"Чому темно? Де сонце?" — подумав Адам, і тільки тут до нього дійшло, що зараз ніч.
У вухах все ще лунав розпачливий крик.
Серце сполохано билося.
"Примарилось", — подумав він, і раптом крик повторився. Крик був явно жіночий. Але звідки могла тут взятися жінка? І що їй загрожує?
— Єво! Ти чуєш? Хтось кричить. Єва не відповіла.
— Єво! — покликав Адам і відчув якусь неясну ще тривогу. — Ти спиш?
Кинувся до протилежної стіни, гарячково помацав лежак — Єви на ньому не було. Куди вона поділась? Чому вийшла з печери? Та ще серед ночі? Невже з нею щось трапилось?
Тієї ж миті знадвору знову донісся розпачливий крик. І тільки тепер, зовсім уже проснувшись, Адам збагнув, що то кричала Єва. Не вберіг… Відчув, як на голові у нього стало сторч волосся. Заметався у пітьмі печери, шукаючи вихід, а Єва кричала. А в нього хололо всередині, і він все ніяк не міг знайти вихід.
— Зараз, зараз, — бурмотів, стукаючи у кам’яну стіну то головою, то плечем, то руками. — Десь вихід подівся…
Нарешті вискочив із печери, і здалося Адаму в першу мить, що він з головою пірнув у розчин смоли — така чорна була ніч. Глухо гудів вітер, десь унизу шумів невидимий прибій. Угорі не було видно жодної зірки — захмарило, чи що?
— Єво! Ти жива?.. — заметався Адам, не знаючи в який бік кидатись. — Де ти? Озвися!
Крик пролунав ніби поруч, зліва:
— А-а-а-а!..
Адам кинувся на той крик, перечепився, впав, боляче забившись. Схопився знову.
— А-а-а!..
Судячи по моторошному крику, їй загрожувала смертельна небезпека. А він з голими руками. Спіткнувшись об камінь, Адам схопив його, намагаючись підняти, але збагнув, що то виступ скелі. Плюнув спересердя і побіг. Голіруч.
І зіткнувся з чимось. Чи з кимось. Живим.
— Єво! Ти?.. Що тобі загрожує?
Єва кинулась до нього, схопила за руку. Вона тремтіла, як у лихоманці, і все ще схлипувала. Але була живою. Адам гарячковито обмацав її, і з душі відлягло. Ціла.
— Що з тобою? Чому ти серед ночі опинилася в скелях?.. Хто тобі загрожував?
— Ту-туа-алет, — Єва цокотіла зубами і міцніше стискувала його руку. — Не відходь од мене, я б-боюся…
Тримаючись за руки, вони рушили, і через кілька кроків обоє стукнулись в глуху стіну.
— Тобто треба ліворуч, — швидко поправився Адам.
Пішли ліворуч і опинились у вузькому кам’яному тупику.
— А ти сам хоч знаєш, куди йти? — підозріло запитала Єва. — Ліворуч, праворуч… Де вихід?
— Пітьма така, що нічого не второпаєш. Хоч би зорі були.
— Ти що, по зірках будеш шлях до печери шукати?
Вони кілька разів спотикалися об каміння, падали, боляче вдаряючись, і знову потрапляли в глухий кам’яний мішок.
— Що ти мене по якихось щілинах тягаєш? — не втрималась Єва. — Ото вигукала собі поміч. Сама блукала, тепер будемо вдвох блукати.
— А може, ти мене своїм криком з пантелику збила. Але ж і темно, нічого не бачу, — бідкався Адам. — Чорні ж на цій планеті ночі!
— Ти думаєш, я сова? Спасибі за таку поміч! Завів…
— Я завів? То ти мене своїм криком…
— Я… кричала? — крикнула Єва.
— А я згарячу було подумав хтозна-що.
— Я пішла в скелі… і заблудилась. Куди не поткнуся — одні скелі. Вітер виє, ніч чорна… Мені почало різне страхів’я привиджуватись. А тут ще й вогняні очі світяться. Он! — злякано мовила вона. — Хтось дивиться.
— Та то ж світлячки.
— Вони так схожі на очі.
Адам смикнув її за руку.
— Пішли. Теж мені… туалет шукала. А я вже хтозна-що подумав. Що тебе хижі звірі терзають, а вона… заблудилась. Пішли спати. І вдруге вночі з печери сама не виходь. Мало що може трапитись.
— Куди ж іти? — полохливо озиралась Єва. — Всюди каміння, скелі.
— То тобі з переляку здалося. А йти треба праворуч.
Адамові менше всього хотілося зараз сперечатися з Євою, бо, скільки б не сперечався з нею, все одно марно. Вона буде права. Такі вже жінки, і їх не перевиховаєш.
Так він подумав і повернув назад, щоб знайти стежку в скелях. Та не встигли вони зробити й трьох кроків, як уперлись у прямовисну стіну. Адам для чогось помацав її руками і так підсумував свої пошуки виходу з кам’яної западні:
— Схоже на те, що ми з тобою в якійсь ямі.
— У якій ямі? — скривилась вона. — Я боюсь ям…
Вони ще потикались у різні боки, кілька разів, спіткнувшись, упали, але всюди їх зустрічала стіна — прямовисна, гладка і глуха.
— Вихід один, — зітхнув Адам. — Треба тут чекати ранку. А ранок завжди од вечора мудріший.
Адам намацав ногою камінь, і вони присіли. Єва, обхопивши обома руками його руку, притислась до неї і, здригаючись усім тілом та схлипуючи, почала дрімати. Але досить було йому ворухнутися, як вона злякано схоплювалась і ще міцніше стискувала його руку.
— Ти куди? — буркотіла вона крізь сон. — Хочеш утекти від мене? І не думай, навіть уві сні твоєї руки не випущу.
— І не думаю втікати. Та й куди я від тебе втечу на безлюдній планеті?
— Отож-бо. Спи. І не ворушися.
Обоє задрімали. Чи довго спали, чи ні, як Єва раптом закричала.
Адам поспіхом розплющив очі — білий день.
— А-а-а!.. — кричала Єва, притулившись до нього, кричала, певно, вві сні, бо очі її були заплющені.